92 Розділ

Прокинулась я від того, що Каспіан потягнувся, тихо видихнув — і встав. Ліжко трохи просіло, тепло під ковдрою змінилося холодком, і я мимоволі потягнулася рукою туди, де він щойно лежав.

— Я на кухню, — прошепотів він приглушено, нахилившись і торкнувшись губами моєї щоки.
— Угу… — я відповіла ще сонна, закутуючись у ковдру.

Двері зачинились, і я повільно підвелась. Треба було переодягтися — ми встали рано, щоб він завіз мене додому, а я могла нормально підготуватися на день. Я зняла його футболку, потягнулась… і саме в цей момент на його телефон прийшло повідомлення.

Одне повідомлення. Друге. Третє.

Я застигла. Мені стало цікаво, хто йому написує так рано? Він же не переписується аби з ким. Він взагалі не з тих, хто любить балачки. І все ж… Телефон лежав на тумбі. Без паролю. Я взяла його в руки. Зайшла в месенджер. П’ять нових повідомлень від якоїсь дівчини.

Я відкрила переписку.

«Нагадую, що через три дні треба внести плату за квартиру. 70% від ціни.»

Я завмерла.

Плату за квартиру? Яку? Відкрила профіль дівчини. Подивилась фото. І ледь не впустила телефон.

— Не може бути…

Це була дівчина, яка здавала мені квартиру. Та сама, що давала знижку та дивно всміхалася. Та сама, яку я підозрювала у привидах і прокляттях, бо занадто дешево. Він сплачував за мене оренду. Весь цей час. Я підхопилась, схопила телефон і пішла розбиратися.

Каспіан стояв біля плити з чашкою кави в руці. Усміхнений, спокійний, очевидно не готовий до бурі, яка на нього сунеться.

— Добрий ранок, Адель, — він нахилив голову й усміхнувся.

— Добрий, Каспіане, — і я всміхнулась так, що у нього б точно мали насторожитись сигнали тривоги.

Він примружився.
— Ти не в дусі?

— Та так… — я сперлась на барну стійку. — Я просто думала, що у мене в квартирі привиди живуть. Тому так дешево. А виходить, цей привид зараз каву п’є.

Він застиг із чашкою на півдорозі до рота.

— Це ти мене привидом назвала? — підняв одну брову.

— Ні. Я тебе викрила. Це різне.

Він видихнув, поставив чашку на стіл і пройшов до мене.

— Адель. — Він сказав це спокійним тоном. — Заспокойся, це дрібниці. Ти… виспалась?

Я згадала його м’яку постіль. Його руку на моїй талії. Його дихання біля мого вуха. І моя посмішка сама повернулась.

— Виспалась…

Я поклала його телефон на барну стійку.

— Ну що, давай швиденько, тобі ж треба додому, речі зібрати…

— Куди це збирати? — перепитала я, наливаючи собі воду.
— Ну… ти ж проти, щоб я платив за тебе. — Він підняв очі й подивився так, ніби я сказала, що йду в ліс жити з ведмедями. — До мене назад переберешся.

— А нічого, що тут теж платиш ти? Я не погоджуюсь.

— Добре, тоді… і ти будеш платити, — з удаваною серйозністю. — Де мої окуляри?

Він ходив по кухні шукаючи їх, а я стояла, дивилась на нього і не знала — сваритись мені чи сміятись.

Він знайшов окуляри, закинув на голову й сказав:

— Я скучив за твоєю їжею. Тому давай до мене.

І я розуміла одне: мій «привид» дуже добре знає, як робити так, щоб я нікуди не тікала від нього.