91 Розділ

— Як? — запитала я.

Він провів пальцем по моїй щоці — теплим, повільним рухом.

— Наче я — твій.

У мене перехопило подих.

— Ти виглядаєш так, наче хочеш мене торкнутись, — прошепотів він.

Я ледь усміхнулась.
— Бо так і є.

Він нахилився ще ближче, наче перевіряючи, чи не відсунуся.

— Я пішла. — я вибігла з кімнати.

У ванній вода обпікала плечі, змивала весь хаос дня і залишала мене сам-на-сам із думками. Я глянула на його поличку перед дзеркалом.

Все просто. Чоловічий гель для душу. Шампунь. Одеколон. Піна для гоління. Ідеально розставлені, чисті, суворі баночки. Жодної моєї речі. Наче мене тут ніколи й не було.

Сумно було від того, що я згадала, що казала йому тоді, коли посварилися. Стільки зайвих слів… так легко зруйнувати — і так важко повернути.

Я закрила воду, загорнулась у рушник, одяглась у його спортивні штани та футболку, і вийшла з ванної, витираючи краплі волосся з шиї. Фен я забрала тоді до себе. Тепер у нього нема.

Я увійшла в кімнату. Він сидів на ліжку з книгою в руках. Все так само без футболки. Все так само… надто гарний.

— Чого волосся мокре? — буркнув він, навіть не піднявши голови.
— Я ж забрала фен. — Я сіла на край ліжка. 

— В мене є ще один… але він у мене вдома. — В шафі тут є. Друга поличка. — Він коротко кивнув у бік шафи.

Я полізла всередину.
— Якщо ти захворієш? — пробурмотів він, ніби сам до себе.
— Я так вже робила не раз, і все добре.
— Давай сюди.

Я подала йому фен. Він постукав долонею по ліжку, по своїй стороні. Я сіла ближче, схрестила ноги. Він увімкнув фен, обережно взяв моє волосся у свої великі долоні і почав сушити — так ніжно, так уважно, наче я була з цукру.

Коли закінчив — нахилився і поцілував мене у маківку.

— Це мій шампунь? — нахмурився.
— Ну… так… іншого нема.
— Гарно пахне. Це тому що він мій? — тихо, але з лукавою усмішкою.
— Може… — я вдавала, що не червонію. — Я думала, ти вже спиш,  — Тебе чекав. — сказав він, відкладаючи фен.

Я підвелась, потягнулась до дверей.
— Доброї ночі… я в ту кімнату…

Він підняв голову.
— Ти куди зібралась?
— В ту...
— Сюди йди. Тут спатимеш. Я один боюся.

Я засміялася.
— Ага, дуже.

Але повернулась. Обійшла ліжко і лягла з його боку — але на самому краї, на всяк випадок. Він вимкнув світильники. Залишилася тільки неонова підсвітка під ліжком і вздовж підлоги — м’яке синювате світло. Він посунувся, потім м’яко підтягнув і мене ближче до себе. Його рука лягла на мою талію, тепла, важка, рідна.

— Сьогодні ти будеш моїм ведмедиком, — сказала я, притискаючись до його грудей.
— Ведмедиком? Тільки сьогодні? — він тихо засміявся.

Я почала пальцем малювати щось на його грудях — кола, лінії, сердечка.
— Лоскотно, — невдоволено пробурмотів він, але не прибрав руки. Навпаки — накрив мою долонею.

Він поцілував мене в лоба. Тепло, ніжно. І вже наступної секунди його дихання вирівнялося. Тіло розслабилось. Сон накрив його, як хвиля — швидко, повністю.Я ще кілька секунд дивилась у темряву, відчуваючи, як він притиснув мене до себе.

Мій ведмедик.