90 Розділ

— Чому ти такий… — прошепотіла я йому на вухо, ставши на носочки, щоб дістати. — …я не можу без тебе. Як ти це робиш?

Він повільно підняв голову, дотик його чола сягнув мого. Подихи змішались.

— Третій закон Ньоютона. Для кожної дії є рівна за силою і протилежна за напрямком протидія. — Його голос був спокійно-твердий, без сумнівів. — Це називається — любов.

Моє серце гупнуло, як дурне.

— Гарне слово.

Він усміхнувся кутиками губ. Ледь-ледь. Відпустив мене — але руки з плечей не прибрав. Потім він нахилився — повільно, уважно, ніби даючи мені секунду відчути це. І коротко поцілував мене в губи. Тепло, м’яко, без поспіху… так, що я сама потягнулася за ним ще на півміліметра.

Мені так подобалось, як він це робив. Подобалось як він нахиляв голову, коли хотів мене почути. Як заплющував повіки, коли я торкалась його щоки. Як уважно слухав, наче вбираючи кожну мою репліку. Він відійшов на крок, проводячи пальцями по моєму плечу.

— Я в душ. — сказав тихо. — Не зникни.

— Не зможу. — відповіла я. — третій закон Ньютона.

Він усміхнувся. Тепло. По-справжньому. І пішов.

Я сіла на край його ліжка, трохи згортаючи в руках футболку, яку щойно знайшла. Вона була м’яка, свіжа після прання, пахла порошком: чистий, затишний, трохи теплий. Я провела пальцями по тканині, ніби намагаючись відчути його присутність у кожному стібку.

Погляд сам упав на кімнату. Сірий. Усе сіре. Темно-сірі стіни, ледь світліша постіль, ковдра, що лежала рівно, як у його характері — стримано, акуратно, без зайвого. Штори, килим біля ліжка, навіть рамка на тумбі біля ліжка була графітова. Я посміхнулась краєчком губ.

— Сірий всюди… — прошепотіла я собі й торкнулася ковдри долонею. Вона була теплою, ніби ще пам’ятала його тепло. — Він любить його чи просто заспокоюється, дивлячись на цей колір?

Я уявила, як він засинає тут кожну ніч: згорнувшись трохи набік, накрившись цією товстою ковдрою, яка здається надто теплою, щоб він міг спати в ній у будь-яку пору року. Але це ж Каспіан. Завжди мерзне, хоча ніколи не зізнається. Він той, хто любить тишу, стабільність, упорядкованість. І, можливо, саме тому цей сірий — як його особисте укриття. Колір, що не дратує, не заважає думати. Колір, в якому легко сховати емоції… або ж нарешті дозволити собі їх відчути.

Я стисла його футболку ще міцніше.
Звичайна. Але зараз вона була як частина нього, що лежала в мене на колінах.

Я подзвонила Леї, щоб переконатися, що вона вже вдома.
— Дорога, ти дійшла? — спитала я.
— Так, уже дома, — відповіла вона.
— Добре.

 — Він приїхав тебе забрати. Так мило…

Я трохи розгубилася.
— Він такий втомлений сьогодні… — тихо сказала я. — Щось сталося напевно.
Ми поговорили ще про деякі речі і я відкрила лекцію з фізики. Щось там зовсім незрозуміло. Завтра спитаю на уроці. Я підняла погляд від екрану саме в ту мить, коли він зайшов у кімнату. 

Штани і рушник. Це і все що захищало його від мого погляду. 

Його груди — широкі, рельєфні, з чіткою лінією посередині. М’язи рук — сильні, ніби він цілий день тягав на собі половину світу.

І мені це дратувало. Так сильно дратувало, що я навіть мало не скривилась. Бо хотілося не дивитися — а торкнутись. Просто простягнути руку і провести пальцями по тій краплі, яка повільно сповзала по його ключиці. Наче спеціально знущалась.

— Ти зависла, — сказав він.

Голос у нього був хриплий після гарячої води. Низький. Теплий. І м’який. Той голос, яким він говорив тільки тоді, коли був справді втомлений.

— Я… — витягнула з себе. І нічого не сказала. Бо що тут скажеш? «Перестань бути красивим, мені складно»?

Він повільно зайшов до кімнати, рушник ковзнув з плеча на руку, і тепер я бачила його повний силует — високий, міцний, злегка напружений. Йому явно було холодно, але він виглядав так, ніби не хотів рухатися швидше, щоб не налякати мене.

— Одяг знайшла? — спитав він.

— Ага… — видихнула я, навіть не задумуючись, який тон використала.

Він зупинився прямо переді мною, близько-близько, так що я могла розглянути маленьку крапельку води на його вії.

— Ти точно нормально? — нахилився він трішки, заглядаючи мені в очі.

А я сиділа на його ліжку зі його штанами в руках і думала тільки одне: як же складно бути адекватною, коли твій хлопець виглядає як головний герой з фантазій, про які ти не зізнаєшся навіть Лєї. Я відчула, що мої щоки повільно, впевнено червоніють.

— Ти… — почала я і зупинилась.
Він підняв брову.
— Я?

— Ти дратуєш мене, — видихнула я.
— Ага? — він усміхнувся краєм губ. — Чим саме?

— Оцим. — я махнула рукою на його торс.
— Моїм тілом? — він ледь посміхнувся ширше, але залишився серйозним очима.

— Так. Воно… заважає. Я не можу сконцентруватись. Я дивилась лекцію з фізики, а тепер… — я ковтнула. — А тепер я забула як тебе звати.

— Каспіан, — підказав він, тихо.

— Дякую, — пробурмотіла я.

Він нахилився ще трохи, повільно, ніби тестуючи, чи дозволю. Я дозволила.

— Хочеш… — прошепотів він, — я одягну футболку, щоб не відволікати?

— Ні, — відповіла я занадто швидко.
Він примружився.
— Значить, не заважає?

— Заважає, але… красиво заважає.

Він тихо засміявся. Справжнім, живим сміхом, від якого мені всередині стало тремко. Потім він простягнув руку, обережно торкнувся мого підборіддя і підняв його, щоб я дивилась на нього.

— Якщо чесно… — сказав він тихо, — я радий, що ти так дивишся.