89 Розділ

Лея насторожилась.
— За що?

Я скривилась.
— За ті фотографії.

— Які фотографії?

Я випустила зітхання:
— Ті, що зробили тупі дури, коли ми цілувались за універом. І знаєш що? — я відчула, як горло стискається від емоцій. — Каспіан мене відстоював.

Лея відкрила рот, але звуку не видала.
— Серйозно??

— Він сказав, що це не його справа. Що я його дівчина. Що ми можемо робити, що хочемо. Що ніяких поблажок не було.

Лея закрила очі, стиснула кулаки й прошепотіла:
— Господи… дай мені такого… хоча б раз… щоб за мене так хтось боровся…

Я посміхнулась, бо серце стислося від ніжності.
— А директор почав натякати, що якщо Каспіан “дасть на каву”, то той усе забуде.

Лея скрикнула:
— Корупція в прямому ефірі!

— Ну… Каспіан його послав. А я підслухала… записала розмову… і… ну… погрожувала йому трохи.

Лея зависла.
— Ти погрожувала директору універу??

— Я захищала нас, — я знизала плечима.

— Адель, — Лея поклала руку мені на плече, — я не знаю, що ви будете робити далі… але якщо ви не станете парою року — я особисто подам петицію.

Я засміялась і закрила обличчя руками — бо те, що я тільки-но розказала, таки було багато.

Лея, не давши мені сховатися, нахилилася вперед і прошепотіла:
— Я ж казала. Ви — серіал. І я дивитимусь кожну серію. Без пропусків.

Ми працювали, розмовляли, а коли за вікном остаточно потемніло, в магазин неочікувано зайшов Каспіан. Я, звичайно, одразу почала поводитися так, ніби мені три роки і я вкрала цукерку, а він — ніби ми вже вісім років одружені, живемо в передмісті та у нас є хом’ячок.

— Ти ж сьогодні до мене? — запитав він так буденно, що я мало не подавилась повітрям.

Лея одразу зрозуміла все. Зробила вигляд, що їй хтось телефонує, і вийшла на вулицю, кидаючи на мене погляд «поговоріть без мене, кохані пташечки».

— А ти хочеш, щоб я прийшла? — я намагалася не звучати як мишка.

— Так-так, — підхопила Лея, різко повернувшись назад у магазин, — дзвонила власниця, сказала, що ми сьогодні закриваємось раніше. Ідіть гуляйте, цілуйтесь, обіймайтесь.

Вона в прямому сенсі випхала нас із магазину — я навіть нормально куртку не встигла одягнути. Двері зачинилися за нами.

Каспіан подивився на мене звузивши очі.
— Ти їй все розказала?

— Що саме?

— Все, Адель.

— Майже нічого, — я відвела погляд.

— Розказала.

— Не все!

Він примружився ще сильніше.
— А розказала, який у мене прес? Чи що ти там в мене вчора вимацувала?

— Закрийся… — я різко зблиснула очима.

— Якщо ти мені не закриєш рота, я не закриюсь. Ну що, який у мене…

Я не витримала й приклала руку до його рота, притиснувши пальці. Він одразу посміхнувся. Та посмішка… тепла, від якої у мене ноги робились ватними.

Він повільно взяв мою руку з-під своїх губ, потім — другу. І, не відводячи очей, підніс їх обидві до свого рота, почав зігрівати теплим диханням. Ніжно. Неспішно.

Моє серце вистрибувало як божевільне. Потім він взяв одну мою руку, переплів наші пальці — так, ніби це було найприродніше у світі.

— Холодні, — прошепотів він.

І просто засунув наші руки пальці собі в кишеню.

Тепло його долоні накрило мою, і я відчула, як по спині пробігли ті самі знайомі мурашки, через які я щоразу забувала, як дихати.

— А тепер, — тихо додав він, нахилившись ближче, — розкажи і мені, щось цікавеньке.

Ми йшли повільно, не поспішаючи. Я розмахувала вільною рукою і розказувала про свій день, а він ішов поруч. Мій хлопець. Мій Каспіан. Каспіан Дарроу.

— Ну і Лея, уявляєш, каже: «Адель, ти хоч попереджай, коли такі новини будеш казати, я ж психічно не витримую!» — я сміялась.

— Угу, — кивнув він, піднімаючи кутик губ.

— А потім ще почала випитувати, чи я бачила твої фотки в інсті за 2020-й. Каже: «Та він же тоді був гарячіший, ніж зараз».

— М-м? — він зупинився й подивився на мене з таким прищуром, що я ледь не спіткнулась.

— Ну я їй сказала, що ти й зараз нормальний… ну… в сенсі… — я почервоніла так, що могла світитися в темряві. — Нормальний у сенсі… вигляду.

Він кивнув:
— Угу.

І продовжив так дивитись, що я відчула, як жар піднімається аж до вух.

— Ти що так дивишся? — пробурмотіла я.

— Я так і раніше дивився, ти просто не помічала.

І тут я точно стала червона як помідор.

Ми дійшли до машини. Він відкрив мені двері. А коли я сіла - м’яко зачинив, обійшов спереду, сів за кермо.

Його рухи чіткі, сильні. Він завів мотор, поклав руки на кермо в положення 9:3 — як ніби зараз має їхати на перегонах, а не зі мною додому. Додому. Гарно звучить.

Машина плавно рушила, світло фар мазнуло по дорозі, я дозволила собі потягнутись до його руки. Легенько, обережно. Не хочеш — не дай.

Він перевів погляд на мене. І віддав свою долоню — велику, теплу — повністю в моє розпорядження. Я взяла її в свої. Відчула шкіру, тепло. І почала розповідати далі:

— А ще сьогодні одна бабуся прийшла і пів години питала, чи можна повернути… увага… йогурт, який вона «вже відкрила, але не хоче їсти, бо він не з тою начинкою.

— Угу, — він усміхнувся, але продовжив дивитися на дорогу..

— І Лея мені під ніс шепче: «От бачиш, а ти боялась відносин з викладачем, ось справжні проблеми».

Він глянув на мене. Я намальовувала пальцем кола на його долоні. Потім лінії. Сонце. Сердечко — і швидко стерла.

— А ще я сьогодні… — я хихикнула. 

Він повернув голову трохи сильніше — погляд ковзнув по мені з теплом, від якого я перестала дихати.

— Що? Розказуй, я просто слідкую за дорогою.

— Я сьогодні почала зустрічатись з Каспіаном Дарроу.

— Хто це такий? Розкажи мені про нього. 

— Він милий, високий, у нього гарні очі, які я не навчилась ще читати, але навчусь. Обов’язково. Гарна посмішка. Мужні руки. У нього такі вени на руках, що я починаю танути. Ой, це вже зайве.