87 Розділ

Вона затримала подих.
Я відчував, як її серце б’ється швидше.

— Ви… — ледве прошепотіла вона. — Ви мене доводите.

— І буду доводити ще більше.

Вона підняла очі — такі вперті й водночас розгублені — і тихо сказала:

— Добре. Але якщо…

— Якщо? — я нахилився ще ближче, майже торкаючись її губ.

Вона зітхнула.
— Нічого. Я знала, що зв’язалась з божевільним.

— Краще з божевільним, ніж з тим… як його… Девом?

— Каспіан!

— Так, Адель? — я зробив невинне обличчя. — Я просто уточнюю, з ким ти не зустрічаєшся.

Вона знову вдарила мене по плечу, але вже м’якше.
— Ви нестерпний.

— А то ти не помічала раніше?

Вона зупинилась. Поглянула. Наче на секунду забула дихати.

— Та вже бачу… — прошепотіла вона, і посмішка з’явилась сама, беззахисна, щира.

Я взяв її за зап'ястя легким рухом, підніс до себе і поцілував у внутрішній бік долоні. Вона здригнулась.

— Ходімо, моя дівчино, — сказав я тихо. — Поки я не передумав і не звабив тебе прямо тут.

Я відімкнув двері. Студенти моментально розлетілись у різні боки. Адель гордо пройшла вперед.

Я глянув на її спину й подумав:
З ким я зв’язався? Мені кінець! Боже, яка вона мила…

***

У нас з Леею була спільна зміна, тому я зайшла в магазин трохи раніше, ніж зазвичай. Двері дзенькнули, і вона одразу підняла голову від каси.

— Адель!! — вигукнула вона й майже вистрибнула назустріч. Ми обійнялися так, ніби не бачилися місяць.

Після того, як я переодяглась, пішла до стелажів розкладувати товар, а Лея, як завжди, почала розпитувати:
— Ну що, як справи?

— Та нічого цікавого, — буркнула я, виставляючи пачки пластівців. — Вчора Дев приїжджав.

— Що?? — Лея аж вилетіла з-за каси. — В сенсі? Нащо??

— Хотів сказати, що я йому подобаюсь, — знизала я плечима, намагаючись, щоб це звучало буденно. — Але я відшила його.

— Ооо… — протягнула вона, щиро засмутившись. — А чому відшила?

— Бо він мені не подобається і у мене є хлопець, — я переставила коробку на найвищу полицю.

— Що?? — Лея поставила лікті на касу й нахилилася вперед. — Ти вирішила мене добити сьогодні?

Я засміялась. Сміх вийшов легкий. Зайшов клієнт, і ми замовкли. Покупка, чек, «гарного дня» — і він вийшов.

— Хто? — повернулась Лея до мене, вмикаючи свою найпідлішу зацікавленість. — Каспіан? — Лея прищурилась, нахилилась ближче, мов шукаючи змову в моїй міміці.

— Що це у тебе з обличчям, Адель Мартон?

— Ні-нічого… — пробурмотіла я, відвертаючи погляд.

— Адель…

Я не витримала.
— Ми… ну… вирішили спробувати стосунки.

П’ять секунд тиші.

— Вибач, що ви вирішили??? — Лея закричала так голосно, що я мало не впустила коробку макаронів. — Я перепрошую, ти вирішила мене сьогодні вбити??

Я знову розсміялась, вже так, що притулилась до стелажа, щоб не впасти.

— Та перестань ти…

— Ні, почекай, — Лея виставила руку, ніби зупиняла рух транспорту. — Ти відмовила Дев’яну, бо почала зустрічатися з викладачем.

— Ще тоді я не зустрічалась, лише зранку ми почали, — поправила я, намагаючись не виглядати винною. — А… ну… з пари.

— Ти ненормальна, — підсумувала вона з любов’ю. — Але я щаслива за тебе. І дуже боюсь уявити, що він з собою робить, коли ти кажеш йому «ні».

Я відкашлялась, згадуючи вчорашнє й сьогоднішнє.
— Ем… не завжди кажу «ні» я.

— Адель!!!

Я просто сповзла на коробки й закрила обличчя руками.

— Якщо хочеш, — прошепотіла я знизу, — можу розповісти…

— Так, — відповіла вона миттєво. — Абсолютно все. В деталях. З виразами обличчя. Дивись як почала посміхатися, як дурочка! — вона тикнула в мене пальцем.

— Я не усміхаюсь як дурочка!

— Усміхаєшся. Розказуй вже!

Я куснула губу, і тепло кудись пішло вниз по шиї.

— Добре… — зітхнула я. 

Я почала червоніти так, що могла б підсвічувати торговий зал замість ламп.
— Лей… та там нічого такого…

— Це хто так каже? Ти чи твоя травмована совість???