84 Розділ

— Якщо це полетить куди треба… — продовжила вона, — а я можу це влаштувати, вас посадять мінімум на п’ять років.

— Ти! — випалив директор, кинувшись до неї, але я зупинив його.

— Я пропоную вам подумати перед тим, як звільняти міс’є Дарроу. — ця дівчина. Коли вона стала такою сміливою? Здавалося в цей момент вона виглядала, як супергерой з якогось дурнуватого фільму.

Ми вийшли з кабінету директора і всі зразу дивилися на нас. Її іменем — її життям — зараз грались, наче папірцем. Мені — що? Я піду. А от їй тут вчитись весь наступний рік. І це моя вина.

— Хочеш, додому відвезу? — тихо сказав я.

— Чого б це? — вона насупилась. — У нас пара, міс’є Дарроу. Ви збираєтесь прогуляти її?

— Якщо з тобою — можу і прогуляти, — я посміхнувся, намагаючись хоч якось розрядити ситуацію.

— Забудьте. Ідемо в аудиторію.

Вона сказала це сухо й гостро, ніби обрізала нитку між нами. Вона зайшла і одразу сіла на свій ряд, поклавши голову на парту, втупившись у вікно. Я бачив, як її пальці час від часу сіпались — ознака того, що вона тримає себе в руках. Я ж сьогодні її не чіпав. Навпаки — намагався тримати дистанцію настільки сильно, що це навіть смішно. А до інших студентів… поводився так само, як завжди. Професійно. Рівно. Без емоцій.

Пара закінчилась. Я зібрав папери.
— Питання? — запитав я.

Одна рука піднялась.

— Слухаю вас.

— А ви правда зустрічаєтесь з Адель?

І вся аудиторія повернулась на крайній стіл четвертого ряду. На неї.

Я міг сказати "так". Міг сказати "ні". Міг захистити. Міг збрехати. Але… по-перше, ми не зустрічались. По-друге… будь-яка відповідь погіршить ситуацію. По-третє…

— Пішов геть з моєї лекції, — сказав я рівно. — Ніякої поваги до викладачів. На мої лекції можеш більше не з'являтися. Тобі незараховано вже світить.

Гуркіт стільців. Шок. Хтось навіть зойкнув.

Я дочекався, поки всі вийдуть, і закрив двері на замок із внутрішнього боку. Потім повернувся до неї. Адель все ще лежала на парті. Ніби спала. Я піднявся сходинками до її ряду, мовчки, і сів поруч, повторивши її позу. Ліктем на парту. Обличчям у напрямку вікна.

Вона повільно повернула голову до мене. Очі — сонні, але ясні. Сумні… і смішливі одночасно.

— Що? — тихо сказала вона.

— Нічого, — прошепотів я. — Ти гарна.

Вона закотила очі.
— Що ви хочете, Каспіан Дарроу?

— Тебе, — вирвалось у мене. — Тьфу… Ні, забудь, — похитав я головою.