80 розділ

Але саме у цей момент над ними пролунав важкий, сухий тріск. Стеля, що не витримала температури, почала розсипатися. Величезний шматок стелажа відірвався прямо над головою Аделін.

Каспіан зреагував швидше за власну думку. Він накрив її собою, впершись руками в підлогу по обидва боки від її тіла, створюючи живий каркас. Він напружив кожен м'яз, стаючи над нею незламним щитом.

Важкий уламок бетону впав прямо на нього. Основний удар прийшовся на спину та голову. Пролунав глухий звук зіткнення каменю з людським тілом. Каспіан не скрикнув. Він лише зціпив зуби, відчуваючи, як в очах спалахують білі іскри.

Сили миттєво залишили його. Руки підкосилися, і він важко впав поруч із нею на розпечену підлогу. З глибокої рани на його скроні потекла темна, густа кров, що швидко змішувалася з попелом на його обличчі. Очі Каспіана заплющилися, а дихання стало важким і нерівним. Він лежав нерухомо, однією рукою все ще інстинктивно шукаючи руку Аделін, навіть перебуваючи на межі забуття.

Аделін закричала, але з її обпеченого горла вирвався лише хрипкий, болісний стогін. Вона не відчувала жару вогню навколо, не чула гуркоту стін, що продовжували падати. Для неї весь світ звузився до одного нерухомого тіла.

Вона підповзла до нього, згрібаючи пальцями гарячий попіл, і тремтячими руками обхопила його голову. Вона з нелюдським зусиллям підтягнула його до себе, вкладаючи на свої коліна.

— Кассе… Каспіане, подивись на мене! — благала вона, стираючи кров зі своєї сорочки, щоб витерти його обличчя, але лише розмазувала червоне по чорній сажі.

Його голова важко відкинулася назад. Кров, гаряча і густа, пульсувала з рани на скроні, стікаючи їй на руки, просочуючись крізь тканину її світлих штанів.

Каспіан на мить розплющив очі. Його погляд був каламутним, він не міг сфокусуватися, але коли він відчув її дотик, його пальці смикнулися, шукаючи її руку. Адель переплела свої пальці з його.

— Аделін Дарроу. — прошепотів він. — Гарно звучить. Завжди мріяв сказати це.

— Касс! — вона притиснула його голову до своїх грудей, наче намагалася закрити його від самої смерті, що стояла за спиною. — Ти сказав, що ми будемо досліджувати сімейне життя! Ти обіцяв! Ти ж не порушуєш своїх клятв!

Він спробував посміхнутися, але це була лише тінь тієї впевненої посмішки професора Дарроу. Його рука, що так міцно тримала її на вокзалі, тепер стала невагомою. Він востаннє стиснув її пальці — слабко, майже непомітно — і його рука безсило впала на бетон.

— Кассе? Каспіане! — вона почала трясти його за плечі, цілувати його закривавлене чоло, змішуючи свої сльози з його кров’ю. — Скажи ще раз. Повтори, будь ласка.

Раптом важке повітря розірвало гуркотом. Бетонний пил злетів угору, коли в напівзруйноване приміщення ввірвалися рятувальники. Світло потужних ліхтарів боляче вдарило по очах.

— Тут є хтось живий! Забирайте! — пролунав чийсь різкий, металевий голос.

Міцні руки в грубих рукавицях підхопили Аделін під пахви, намагаючись відірвати її від підлоги. 

— Допоможіть йому… — промовила вона вже перебуваючи на порозі затуманення. — Будь ласка, врятуйте його.

Її винесли на свіже повітря. Весь світ звузився до однієї точки там, під завалами, де залишився чоловік, який щойно назвав її своїм прізвищем.

Швидка влетіла на подвір’я змусивши утворитися живому колу з людей. Усередині машини панував хаос: запах горілого, заліза та гострих медикаментів. Аделін сиділа на краєчку вузького сидіння, мертвою хваткою тримаючи Каспіана за руку, поки над ним чаклували парамедики. Її власні руки були вкриті сажею та червоними плямами опіків.

Коли колеса швидкої заскрипіли на під’їзді до госпіталю, двері рвучко відчинилися. Ноші з Каспіаном миттєво витягли, і Аделін кинулася слідом, але дорогу їй перегородила молода медсестра в синій формі.

— Дівчино, зачекайте! Вам теж потрібно в опікове відділення, негайно. 

— Ні, я маю бути з ним! — вигукнула Аделін, намагаючись прорватися крізь заслон. 

— Вам пощастило більше, ніж чоловікові. Ваші опіки не настільки серйозні, але їх треба обробити, інакше буде зараження, — суворо мовила медсестра, силоміць відводячи її в бік. 

Вона вела Аделін довгим коридором. Її завели у маніпуляційну. Аделін посадили на кушетку, і світло ламп здалося їй нестерпно яскравим. Коли медсестра почала обробляти її руки, Аделін зціпила зуби: антисептик пік, наче живе полум'я. Вона мовчки спостерігала, як білі бинти шар за шаром ховають її попечену шкіру, перетворюючи долоні на незграбні білі кокони.

— Він мій наречений. — голос Аделін здригнувся, став тонким і ламким. — Він же в порядку? Скажіть, він житиме? 

— Я не знаю, я лише медсестра, — Медсестра вийшла з палати за бинтами. — Чекайте тут.

Скориставшись моментом, коли персонал відволікся на інших, вона вислизнула в коридор. Дівчина йшла вздовж білих стін, заглядаючи в кожне віконце, поки не зупинилася біля палати в кінці блоку.

Вона привідкрила двері на кілька сантиметрів і затамувала подих.

Каспіан сидів на краю ліжка спиною до дверей. Футболки на ньому не було, і Аделін боляче стиснула зуби, побачивши масштаб катастрофи. Його колись могутні, рівні плечі тепер були безсило опущені. Медбрат обережно накладав бинти на його широку спину та передпліччя, де шкіра була обпалена вогнем. Кожен рух медика змушував м’язи Касса напружуватися від болю, але він не видав жодного звуку.