79 розділ

Я відкрив рот, щоб різко відсікти це питання, але раптом відчув дивний лоскот у горлі. Повітря в актовій залі стало важким, солодкуватим і сизим. Глядачі в перших рядах почали озиратися.

Раптом важкі дубові ворота зали розчинилися з таким гуркотом, що всі журналісти миттєво замовкли. В прорізі з’явився чоловік — один із технічних працівників університету. Його обличчя було заляпане сажею, сорочка розірвана, а в очах застиг тваринний, неконтрольований жах. Він пробіг кілька метрів і зупинився, хапаючи ротом повітря.

— Пожежа! — закричав він так, що голос зірвався на хрип. — Пожежа в підвалі! Там усе спалахнуло!

Зала вибухнула криками. Люди підхопилися з місць, перекидаючи стільці. Преса, забувши про мене, кинулася до виходу, намагаючись зафільмувати хаос.

Аделін.

Це ім'я вдарило мене в саму душу, наче фізичний розряд струму. В голові миттєво, кадр за кадром, пронеслася картина десятирічної давності: вогонь, чорний дим, крики моїх батьків і те саме безсилля, яке я відчував тоді, маленьким хлопчиком, дивлячись на палаючий дім.

— Аделін… — прошепоів я.

Я перестрибнув через стіл президії, збивши мікрофон, який відгукнувся в колонках огидним писком. Я не біг — я летів коридором, розштовхуючи людей, які намагалися врятуватися. Легені вже обпікало першим димом, що виривався з вентиляційних шахт.

Вона там. Внизу. В пастці. Знову.

Я влетів до сходів і побачив, як із підвалу піднімається чорна, густа стіна диму. Звідти тікали люди штовхаючи мене в плечі. Але я зробив крок прямо в цю темряву. 

***

Коли Аделін спустилася в підвал, густа прохолода архіву здалася їй найкращим місцем, щоб перевести подих після наелектризованого холу. Але спокою не було — Жаделінн уже стояла там, біля високих стелажів, з виглядом королеви, яку змусили розгрібати сміття.

— Директор сказав, що ти будеш мені допомагати, — Жаделінн навіть не обернулася, перекладаючи папки. — Почни з тих ящиків у кутку. І не зачепи нічого своїм... біжутерним камінням.

Аделін відчула, як всередині скипає азарт. Вона не збиралася просто мовчати. Поки Жаделінн професійно вибудовувала чергову стопку документів, Адель, проходячи повз, “випадково” зачепила край папки стегном. Стопка полетіла на підлогу, розлітаючись білим віялом.

— Ой! — Аделін округлила очі, прикривши рота долонею, де на безіменному пальці переможно спалахнув діамант. — Яка я незграбна. Напевно, від незвички... каблучка така важка, постійно тягне руку вниз. Ти ж розумієш, Каспіан не знає міри в таких речах.

— Підніми це. Негайно.

Аделін почала збирати папери з такою повільністю, що це межувало зі знущанням. Вона спеціально клала аркуші не по порядку, плутаючи дати й імена. Поки Жаделінн відвернулася до іншого стелажа, Адель непомітно переставила банку з розчинником, яку залишили реставратори, ближче до краю столу — прямо там, де Жаделінн зазвичай ставила свій дорогий шкіряний блокнот.

— Ти просто випадковий епізод у його житті, — Жаделінн різко розвернулася, її очі палали ненавистю. — Він захопився твоїм дикунством, але професору потрібна рівна йому. А ти... ти просто студентка, яка принесла йому нові емоції

Аделін підійшла ближче, ігноруючи дистанцію. 

— Може, і випадковий. Але саме цей епізод він хоче бачити у своєму ліжку кожного ранку. І саме цей епізод зараз носить його прізвище у планах на майбутнє.

Жаделінн зробила різкий випад у бік Аделін, її обличчя перекосилося від люті, але Адель була швидшою. Вона схопила зі столу ще гаряче лате викладачки і одним рухом виплеснула молочну піну прямо їй в обличчя.

— Це щоб ти трохи охолола, Жаделінн! — вигукнула Адель.

Засліплена кавою та гнівом, Жаделінн з диким криком кинулася на дівчину. Вона врізалася в Аделін, притискаючи її до хиткого стелажа. Удар був такої сили, що вся конструкція здригнулася. Важка банка зі скипидаром, що стояла на краю, перекинулася. Рідина хлинула вниз, прямо на розпечену спіраль обігрівача.

Синій спалах миттєво змінився помаранчевим стовпом вогню. Дівчата відлетіли одна від одної. Аделін застигла, дивлячись на полум'я, і в цей момент у її голові наче тріснула гребля. Перед очима пронеслися кадри з дитинства: дим, крики, запах паленого дерева і маленькі дитячі руки, що марно б’ються у двері. Спогад про пожежу, де вона ледь не загинула, розблокувався з болем у скронях.

— Що ти зробила?! — закричала Аделін, прикриваючи обличчя ліктем від жару. — Що ти зараз перекинула?! 

— Я не знаю! — Жаделінн позадкувала, але Аделін виштовхала її до виходу. — Виходьте! — крикнула Адель іншим студентам і працівникам, що були в дальніх залах. — Швидко! Сюди!

Вона схопила стару ковдру, намагаючись збити полум'я з найближчого стелажа, але вогонь, наче жива істота, зжирав сухий папір швидше, ніж вона встигала замахнутися. Коли остання людина вибігла повз неї, а стеля вже почала тріщати, Аделін зробила крок до сходів. Але раптом крізь гул вогню пробився тонкий, слабкий звук.

— Допоможіть... я тут!

Адель завмерла. Цей голос... він був такий схожий на голос її сестри з того страшного спогаду. Вона знала: якщо вона зараз повернеться, вона може не вийти. Її власні інстинкти самозбереження кричали: