77 розділ

— Не бачу в цьому жодного сенсу, Аделін. Ти справді думаєш, що я зараз буду грати в сором’язливість?

Аделін з притаманною їй винахідливістю натягнула світлі штани прямо під спідницю, а потім одним спритним рухом стягнула її вниз по ногавицях. Вона випрямилася, розправила тканину на стегнах і, закинувши голову, переможним поглядом впилася в мої очі.

— Ти надіявся щось побачити, професоре? — вона грайливо показала мені язик, задоволена тим, що нібито обвела мене навколо пальця.

Я не стримав короткого сміху. Хіба вона не розуміла, що для мене ці ігри — лише підтвердження того, наскільки сильно вона мені подобається?

— Ти недооцінюєш мою витримку, Аделін, — я відштовхнувся від стіни, востаннє окинувши її фігуру тепер уже схвальним поглядом. — Але в цих штанах твої шанси дожити до вечора без моїх нотацій значно зросли.

Я вийшов у коридор, даючи їй можливість нарешті зібратися, і швидко переодягнувся сам у вільний світшот. Ми вийшли з квартири, тримаючись за руки. Сніг на вулиці вже почав танути під колесами машин, перетворюючись на сіру кашу, але для нас Париж все ще залишався тією білою казкою, яку ми бачили вчора на вокзалі.

Сорбонна гула, як розтривожений вулик. День відкритих дверей зібрав натовпи абітурієнтів, але щойно ми з Аделін переступили поріг головного холу, шум навколо нас ніби змінив тональність. Я відчував, як десятки очей впиваються в нас, або лише в мене.

І тут, наче з-під землі, виросла Жаделінн. Вона стояла біля інформаційного стенда, виглядаючи бездоганно і холодно. Коли її погляд упав на Аделін, її обличчя на мить скам'яніло, але вона миттєво взяла себе в руки. 

— О, Каспіане, з поверненням! Твій виступ у Ліоні був... цікавим, — вона проігнорувала Аделін, але та раптом, ніби поправляючи локон, виставила руку вперед. На її пальці “ненавмисно” блиснула масивна каблучка, яку вона демонструвала з особливим підтекстом.

Боже, я й не здогадувався, що моя наречена може бути такою вибуховою. Адель не відвела погляду. Вона випрямилася, і її пальці з моїм діамантом наче випадково опинилися прямо перед обличчям Жаделінн, коли вона поправляла мій комір. Блиск каменю впевнено затьмарив усе інше. Між ними пролетіли не просто іскри — це був початок пожежі.

— Я так вчасно вас зустріла! — прощебетала вона, ігноруючи дистанцію. — Каспіане, мій розрядився... можна взяти ваш телефон зателефонувати?

— Каспіане, дай свій телефон. Будь ласка, я хочу подзвонити подрузі, — голос Аделін роздався поруч.

Я відчув себе об’єктом у центрі потужного гравітаційного поля. Звісно ж, моя рука з пристроєм, наче керована невидимими нитками, сама собою протягнулася в сторону Аделін. Викладачка лише розчаровано прикусила губу, але не здалася.

— Тут трохи душно... — вона перевела вологий, втомлений погляд на запітнілу пляшку води, яку я тримав у вільній руці.

Це був жест професійної спокусниці: слабкість, спрага, надія на допомогу сильного чоловіка. Вона вже майже торкнулася пластику кінчиками пальців, але в цей момент Аделін здійснила справжній тактичний маневр.

Вона буквально вихватила пляшку з моєї долоні. Це було зроблено з такою грацією та швидкістю, що я лише встиг кліпнути очима. Аделін відкинула голову назад, і я заціпеніло спостерігав, як вона за лічені секунди повністю випила воду до останньої краплі. Жодного зайвого руху, жодного ковтка в сторону — вона просто висушила пляшку на очах у приголомшеної суперниці.

Я стояв у повному шоці. “Це що, була демонстрація об’єму легень чи відкрите оголошення війни?” — промайнуло в моїй голові.

— Каспіане! — гучний голос директора Сорбонни розірвав цю наелектризовану тишу.

Він підійшов до нас швидким кроком. Побачивши Аделін поруч зі мною, його брови зсунулися до перенісся, а обличчя стало кам'яним. 

— Як добре, що студентка з третього курсу теж тут, — вимовив він тоном, який не передбачав заперечень. 

— Мартон, негайно допоможіть з виставкою картин у підвалі, там не вистачає рук. А ви... — він зробив акцент на офіційності, — ви, професоре, за мною! В актову залу, негайно.

Ми з Аделін переглянулися. В її очах я прочитав коротке: “Я її вб’ю”. Я бачив, як вона розвернулася і попрямувала до сходів, що вели вниз, до підвальних приміщень архіву.

Жаделінн рушила туди ж. Я стояв і дивився їм услід, не в силах поворухнутися. На першій же сходинці вони стикнулися. Це було схоже на зіткнення двох криголамів. Жодна не поступилася дорогою. Вони майже побилися, грубо штовхаючи одна одну плечима, намагаючись першою пройти у вузький прохід. Жаделінн щось прошипіла, Адель різко відкинула волосся зачепивши її обличчя, і вони обоє зникли в темряві сходового колодязя.

— Професоре! Ви мене чуєте? — директор уже нетерпляче тупав ногою.

Я змусив себе відвернутися.  Я йшов коридором, а преса обступила мене щільним кільцем. Після Ліона я став для них головною мішенню. Спалахи камер засліплювали, а питання сипалися градом, не даючи вдихнути.

— Професоре Дарроу, чи правда, що ваша теорія “термодинамічної пам’яті” вже зацікавила Міністерство оборони? 

— Пане Каспіане, поговорімо про ваше особисте життя! Таємнича студентка, про яку ви згадали в ефірі — хто вона?