76 розділ

Я не міг відірвати від неї погляду, навіть коли вона була так близько. Я роздивлявся її зіниці, збуджений блиск в очах, дрібні волоски, що вибилися з зачіски. Усередині все стискалося від простого, тваринного усвідомлення: вона належить мені. Це було відчуття повного володіння і водночас гострої залежності від неї.

Я почав вкривати її обличчя і шию короткими, важкими поцілунками. Мої руки спускалися нижче, стискаючи її сильніше, зминаючи тканину одягу. Мені хотілося заповнити собою весь її простір, щоб вона відчувала тільки мою вагу, мої руки і мій запах. Я відірвався від її губ лише на секунду, щоб підхопити її на руки. Вона була легкою, і я впевненим кроком поніс її до спальні. Ми просто впали на ліжко, не розчіпляючи рук, заплуталися в ковдрі й заснули майже миттєво — виснажені емоціями та дорогою.

Ранок увірвався в кімнату яскравим зимовим сонцем. У Сорбонні сьогодні був день відкритих дверей, і я мав бути там раніше за всіх.

— Я хочу допомогти! Давай разом підемо, — Адель підхопилася з ліжка, розпатлана і неймовірно жива. 

— Тобі нема там що робити, — відповів я, натягуючи через голову чорний светр. Мої рухи були точними, я вже подумки був у кабінеті. 

— А я хочу. 

— Залишайся вдома, відпочинеш. Ти ще не до кінця відновилася, — я спробував бути строгим, але це погано виходило. — Мені треба всім похизуватися каблучкою і покривлятися тій викладачці, — вона хитро примружилася. 

— А нічого, що тобі ще в неї на парах сидіти? — я глянув на неї через плече, поправляючи комір. 

— Я із задоволенням буду зривати її лекції! 

— Мене звинуватять у неправильному вихованні своєї дівчини... нареченої, — я виправив себе, і це слово приємно обпекло язик.

Я сів за стіл, відкрив ноутбук і почав швидко вносити останні правки у звіт. Адель підійшла збоку, присіла, обхопила мою праву руку обома своїми долонями і заглянула мені в обличчя.

— Давай, ну підемо, Кассе... — вона дивилася на мене знизу вгору, широко відкривши очі, в яких зараз можна було прочитати що завгодно: від благання до чистого бешкетництва.

Я зупинив пальці на клавіатурі й повільно повернув голову до неї. 

— Ти тепер так завжди будеш робити, коли захочеш від мене щось? 

— Як? — вона невинно кліпнула віями. 

— Я про це, — я вільною рукою вказав на її очі. — Цей “погляд кота”, якому неможливо відмовити. 

— А, ти про це? Звісно! Це моя головна зброя. — Я посадив її собі на коліна.

Не чекаючи моїх слів, вона раптом різко подалася вперед і почала нещадно лоскотати мене в боках. Я смикнувся, ледь не перекинувши ноутбук, намагаючись перехопити її спритні пальці.

— Перестань! Адель, я не можу зосередитися! — я намагався тримати серйозний тон, але вже захлинався від сміху, завалюючись на стілець. 

— Я перестану, якщо погодишся! 

— Здаюсь! — вигукнув я, нарешті перехопивши її зап'ястя і притягуючи до себе. — Добре, їдемо разом. Тільки з однією умовою: ти не відходиш від мене ні на крок. Мені треба зайти в архів і здати документи, а потім ми вільні.

Вона переможно підкинула кулак вгору і чмокнула мене в ніс. 

— Обіцяю бути зразковою майбутньою дружиною професора. Ну, майже зразковою.

Я повільно запустив руку в сумку й дістав два папірця. Два квитки. Наша подорож через два тижні — подалі від універу і допитлевих обличч. Я ледь помітно всміхнувся, уявляючи її обличчя, коли вона побачить пункт призначення. Це мав бути мій головний тріумф.

Двері спальні відчинилися, і я розвернувся, ховаючи сюрприз за спиною, але так і завмер з напіввідкритим ротом.

Аделін стояла на порозі, і на ній була спідниця... якщо це взагалі можна було назвати спідницею. Тонка смужка тканини ледь сягала середини стегна, безсоромно підкреслюючи довжину її ніг. Чорна сорочка, яку вона накинула зверху, лише додавала образу якоїсь небезпечної, домашньої інтимності.

Моє обличчя вмить змінилося. Усмішка зникла, поступившись місцем важкому, владному погляду. Я відчув, як у грудях знову підіймається та сама хвиля власницького інстинкту, яку я так старанно пригнічував.

— Аделін, — мій голос став на октаву нижчим і значно суворішим. — Що це?

— Тобі не подобається? — вона легковажно крутнулася, і край спідниці небезпечно злетів угору. — Ти ж сам казав, що я маю право на відпочинок від твоїх суворих лекцій.

— Я казав про відпочинок, а не про провокацію, — я зробив крок до неї, ігноруючи її грайливий тон. — Ти в цьому нікуди не підеш. Навіть на кухню. Іди і переодягнися. Зараз же.

— Ну, Каспіане! — вона надула губи, схрестивши руки на грудях, що лише погіршило ситуацію. — Хоч раз перестань бути професором. Мені зручно. І спекотно.

— Тобі буде дуже «спекотно», якщо я сам візьмуся за твій гардероб, — я підійшов упритул, дивлячись на неї зверху вниз. — Це не обговорюється. Зима на вулиці! Спекотно? Переодягайся, ти нікуди так не підеш.

— Не хочу! — вона спробувала вислизнути, але я був швидшим.

Я перехопив її за талію, і перш ніж вона встигла обуритися, одним різким рухом закинув її собі на плече, як якусь дорогоцінну здобич.