76 розділ

Потім — через годину — голосове повідомлення. Він натиснув «програти».

Голос Каспіана, спокійний, насмішкуватий:

— Адель зараз зайнята трошки, я сподіваюсь, ти зрозумів. Вона пізніше відповість… може.

Моє серце ніби провалилося.

Мені здалось це смішним. Я почала сміятися, а хлопець дивився на мене, як на дурнувату.

— Дев, це неправильно виглядає, але—

— Адель, я приїхав, бо хотів поговорити з тобою. Я хотів спробувати… зайшов в аудиторію. І побачив, як він нахилився до тебе. Як ти дозволяла йому торкатися. Як він казав тобі «Аді».

— Я не маю тобі нічого пояснювати. Ти собі нафантазував. Щось придумав. Приїхав до мене, не знаю чому. Але якщо ти хочеш мені сказати щось, тіпа “ти мені подобаєшся” я навіть слухати не стану. Каспіан зараз єдиний, хто в моєму серці. Як би для тебе це прикро не звучало. Я хочу щоб ти почув правду і перестав собі щось вигадувати. Просто елементарно Дев’яне, які почуття за два дня знайомства.  

— Але я правда відчуваю до тебе… — він відвів погляд у лобове скло.

— Дев, ти не розумієш. — перебила його я. — Все. Не треба. Нічого не пояснюй. Відвези мене додому, будь ласка.

Ми їхали решту дороги в повній тиші. Мене наче гвинтом закручувало всередині — від образи, безсилля, злості. Коли ми під’їхали до мого під’їзду, він навіть не дивився в мій бік.

— Приїхали.

— Адель…

Я вийшла, двері закрила, не давши йому і слова сказати.

Я піднялася додому, переодяглася, закинула щось у рота і пішла в магазин. Весь день намагалася не думати про це, але… думала. Бо як не думати? П’ята вечора. Закрила магазин. Переодяглась. Вийшла на вулицю.

Трохи прохолодно. Я йшла, дивлячись у землю. Не відчувала ні ніг, ні рук. Лише тупий біль замість грудей. Чому я не могла тоді просто нічого не говорити, чому я просто не зізналась у відповідь? Я впевнена, що всі проблеми ми б пережили разом. Все було б добре. Але ні. Мої думки ділилися з кожним кроком. “Правильно поступила. Любити когось — робити все для нього”, “Дура, Адель. Тупіших за тебе нема”

Я не знала, куди йду. Просто йшла. Я витерла сльози, але вони повертались знову. І тільки коли підняла голову — побачила знайому будівлю. Мій університет.

— Як?.. — я прошепотіла.

На годиннику вже восьма година вечора. Телефон розрядився. Руки замерзли. Я навіть не пам'ятала, як дійшла сюди. Наче на автопілоті. Наче ноги привели туди, де останній раз я почувалася хоч трохи добре.

Я побачила вдалині Каспіана. Він досі тут? Працював? Вже на пізно. Я розвернулась до того, як він мене побачив. Я хотіла підійти і обійняти його, більше за все на світі зараз я хотіла обійняти цього чоловіка. Чоловіка, який пахне виноградом. Який обіймає так, що я не хочу щоб відпускав. Тримає за руку і я хочу приклеїтись до нього назавжди. Я розвернулась і пішла в протилежну сторону від нього. Він піде додому. В тепло. Він направо, я наліво.