75 розділ

Я відкрив коробочку. На фоні білого снігу діамант спалахнув так яскраво, що Аделін мимоволі затримала дихання.

— Я не хочу більше називати тебе своєю дівчиною перед камерами чи ректорами. Я хочу, щоб ти стала частиною моєї історії офіційно. Назавжди.

Сніг посилювався, вкриваючи мої плечі білою ковдрою, але я відчував лише те, як сильно калатає серце. Я повільно опустився на одне коліно прямо там, на мокрій підлозі переходу. Навколо нас люди сповільнювали крок, хтось почав діставати телефони, але для мене існувала лише вона. Ця дівчина була варта того, щоб я встав перед нею на обидва коліна і схилив голову, але зараз я дивився їй прямо в очі.

— Аделін Мартон, — мій голос прозвучав твердо, перекриваючи шум вокзалу. — Ти вийдеш за мене заміж?

Вона застигла на мить, сніжинки танули на її щоках, змішуючись зі сльозами щастя. В її очах спалахнув той самий хитрий вогник, який я так любив. Вона засяяла посмішкою і, примружившись, відповіла: 

— Я подумаю.

— Поки ти не даш мені задовільну відповідь, я не зрушу з місця, — серйозно сказав я, хоча кутик моїх губ мимоволі здригнувся. — Буду обростати снігом прямо тут, як пам'ятник своїй надії.

Вона тихо засміялася, прикриваючи рот долонею, а потім зробила крок до мене. 

— Я подумала. Я згодна, Каспіане.

Я піднявся з коліна так швидко, ніби в мені спрацювала пружина. Підхопив її руку — вона була холодною, але тремтіла від хвилювання — і обережно одягнув обручку на палець. Камінь виблиснув у світлі ліхтарів, ідеально пасуючи до її тонких пальців. 

— О Боже, Кассе... — прошепотіла вона, розглядаючи руку. А потім раптом підняла голову, помітивши спалахи камер з боку перонів. 

— Ти що, і фотографів найняв?

Я обернувся. Кілька папараці, які, очевидно, вистежили мій потяг, уже бігли сходами в наш бік, на ходу налаштовуючи об'єктиви. Чорт. Тільки цього нам не вистачало.

Я різко схопив сумку однією рукою, а іншою міцно стиснув її долоню. 

— А тепер тікаймо! 

— У сенсі?! — вигукнула вона.

Ми зірвалися з місця, несучись по містку. Черевики стукотіли по металу, холодний вітер бив у обличчя. На бігу я зірвав із себе шарф і, не зупиняючись, обмотав його навколо шиї Аделін, закриваючи половину її обличчя, щоб жоден знімок не став надбанням жовтої преси раніше, ніж ми самі цього захочемо.

— Папараці! — кинув я коротко. — Ти на машині? 

— Туди! — вона махнула рукою в бік парковки, задихаючись від сміху та швидкого бігу.

Ми пролетіли через скляні двері вокзалу, вискакуючи на засніжену площу. Сніг заліплював очі, але ми не зупинялися. Це було схоже на сцену з фільму: професор Сорбонни та його майбутня дружина тікають від об’єктивів, тримаючись за руки, як підлітки, що щойно вкрали найбільший скарб у світі.

Я втиснув педаль газу, і мій автомобіль м'яко вирвався з вокзальної метушні у засніжені артерії Парижа. Аделін не могла всидіти на місці. Весь шлях до дому вона крутилася на пасажирському сидінні, підносячи руку до лобового скла, щоб спіймати відблиски нічних ліхтарів на гранях діаманта.

— Кассе, подивись, він наче світиться зсередини! — вигукувала вона, сміючись.

Я тримав кермо однією рукою, а іншу вона мертвою хваткою вплела у свою. Адель то притискала мою долоню до своєї щоки, то починала крутитися під моєю рукою, наскільки це дозволяло обмежене простором крісло, наче виконувала якийсь сидячий танець переможця.

Я спостерігав за нею краєм ока, і всередині мене розливалося щось тепле, що неможливо описати. Я захоплювався нею так, як астроном захоплюється первісним світлом зірок — заворожено і з повним усвідомленням своєї нікчемності перед цією красою. У ній було стільки життя, стільки некерованої, чистої радості, що весь мій раціональний світ просто розсипався на дрібні атоми. Вона була моїм особистим спростуванням закону ентропії: замість хаосу вона створювала навколо себе всесвіт, у якому хотілося залишитися назавжди.

Нарешті ми переступили поріг квартири. Двері зачинилися, відрізаючи нас від холодного світу. Важка сумка впала на підлогу, верхній одяг полетів кудись на крісло — нам було не до порядку.

— Який прекрасний день! Боже, Каспіане, який день! — Адель буквально влетіла у вітальню, підстрибуючи на ходу. — Треба Леї розказати! Треба всім розказати! Ні, почекай, дай мені ще хвилину просто подивитися на це!

Вона раптом підскочила до мене, схопила за руки і силоміць втягнула в центр кімнати. 

Я підхопив її за талію, наш танець був далеким від класичних канонів. Це було щось шалене: вона обвивала мою шию руками, відкидала голову назад, заливаючись сміхом, а я кружляв її, поки в очах не почало рябити від світла ламп. Наші рухи були рваними, сповненими то дитячого захоплення, то раптової, густої пристрасті.

Я притягнув її ближче, так міцно, що відчував прискорений ритм її серця крізь тканину светра. Сміх став тихішим, переходячи в глибоке, переривчасте дихання. Її пальці з цією новою, блискучою прикрасою заплуталися в моєму волоссі, притягуючи моє обличчя до свого. У цьому танці було все: і обіцянка довгого життя, і та сама “некерована енергія”, про яку я вчора розказував професорам. Тільки тут теорія нарешті стала моєю реальністю.