75 розділ

— Ти! Аделін! Я так і знав! — вигукнув він і я інстинктивно сховалась під ковдру

Рука схопила його за комір і відтгла від дверей, а в кімнату зайшов той самий власник руки — Касс зі склянкою води. Він закрив двері на замок, підійшов до ліжка і простягнув мені воду. 

— Випий перед сном.

Я сіла і взяла склянку, зробивши кілька ковтків. 

— Тепер вони все знають, — тихо сказала я. 

— Дев'ян і так давно знав, — відповів Каспіан.

Він почав розстібати сорочку. Потім зупинився і глянув на мене. 

— Ти в чому спиш?

Я мовчки опустила край ковдри, демонструючи його велику чорну футболку. 

— І все? — запитав він. Я кивнула.

Каспіан зняв сорочку, підійшов до шафи й акуратно повісив її. Потім зняв штани та одягнув сірі спортивні. Я простягнула йому порожню склянку, він поставив її на тумбочку і заліз під ковдру поруч зі мною. Каспіан нахилився наді мною, вимкнув лампу, і кімната занурилася в темряву.

Ми лежали в повній темряві. Я відчувала, як матрац трохи просідає під його вагою, і відчувала тепло, що йшло від його тіла.

— Тобі зручно? — тихо запитав Каспіан. Його голос у тиші звучав зовсім інакше — м’якше.

— Так. 

Я відчула, як він усміхнувся. Його рука обережно знайшла мою під ковдрою і переплела наші пальці.

— Що ми скажемо їм зранку? — запитала я. 

— Нічого не будемо казати, — спокійно відповів він. — Ми дорослі люди. Дев’ян побурчить і заспокоїться, а Лея, я впевнений, уже готує план нашого весілля.

Я засміялася, і цей звук здався мені занадто гучним у нічній кімнаті. 

— Вона сьогодні весь вечір говорила про пелюстки троянд.

— Ну, в одному вона була права, — він трохи повернувся на бік, ближче до мене. — Ти була неймовірно гарна в тій сукні. Хоча в моїй футболці ти мені подобаєшся навіть більше.

— Чому?

— Бо зараз ти не "мадемуазель Мартон" на балу. Ти просто Аделін. Моя Аделін.

Я притулилася ближче, поклавши голову йому на плече. 

— Касс?

— М-м?

— Ти злився на Дев’яна, коли він зайшов?

— Злився. Але тільки тому, що він побачив тебе в моєму ліжку. Решта — дрібниці.

Він поцілував мене в маківку і міцніше притиснув до себе. 

— Спи. Завтра я приготую сніданок сам, щоб тобі не довелося відразу відбиватися від розпитувань.

— Ти вмієш готувати? — здивувалася я.

— Я ж професор, Аделін. Я можу розрахувати ідеальну температуру для ідеальної яєчні. Повір мені на слово.

Я поворухнулася, зручніше влаштовуючись на його плечі.

— Каспіане, а ти знав, що видри тримаються за лапки, коли сплять, щоб їх не рознесло течією? — прошепотіла я в темряву.

Він на мить завмер, мабуть, намагаючись усвідомити перехід від романтики до зоології. 

— Не знав, Аделін. Це... логічно з їхнього боку.

— А ще, — я натхненно продовжила, не звертаючи уваги на його сонний голос, — коти не відчувають солодкого. У них просто немає таких рецепторів. Уявляєш, як це сумно? 

Каспіан тихо зітхнув, і я відчула, як він ледь помітно здригнувся від стриманого сміху. Його рука почала повільно погладжувати моє плече. 

— Це справді трагедія. Головне, що ти відчуваєш. Ще якісь важливі факти на першу годину ночі?

— Так. Останній. На Сатурні та Юпітері йдуть дощі з алмазів. Там такий тиск, що вуглець перетворюється на каміння. Хотіла б я на це подивитися... — мій голос став зовсім тихим.

— Алмазні дощі — це гарно, але дуже боляче, — пробурмотів він, притягуючи мене ближче. — А тепер, маленька енциклопедіє, заплющуй очі. Якщо ти зараз не заснеш, я почну розповідати тобі про диференціальні рівняння другого порядку, і ти точно відключишся від нудьги.

— Це погроза? — сонно усміхнулася я.

— Це обіцянка. Спи.

— Розкажи, я хочу послухати твій голос, — прошепотіла я, сильніше втискаючись у його плече.