74 розділ

— Якось навіть не задумувався, — відповів я.

Відчувши, що під софітами стає справді гаряче, я розстебнув манжети, повільно підкотив рукава сорочки до ліктів і закинув ногу на ногу. По залу прокотився ледь чутний шепіт асистентів.

— Поділіться з нами: як виходить запам’ятовувати всю інформацію? — вона здивовано глянула мене. — Всі ці закони, формули, константи? Це ж терабайти інформації.

— Насправді, у мене є секретний метод, — я нахилився трохи ближче до неї. — Моя дівчина вголос вчить закони, і я чую їх щодня. Хочу я того чи ні, вони в’їдаються в пам’ять. — Я прямо глянув в об’єктив центральної камери, знаючи, що Адель зараз здригнеться від несподіванки. — Я дуже сподіваюся, що вона все-таки вивчила другий закон термодинаміки. Інакше мені доведеться залишити її на додаткові заняття вдома.

Журналістка розсміялася, але її очі одразу зблиснули професійним азартом.

— Можна трохи деталей? Я впевнена, зараз багато сердець розіб’ється, але вашим прихильникам дуже хочеться дізнатися, хто вона. Хто та дівчина, що змушує великого професора цитувати підручники вдома?

— Цього пиитання не було в плані ентерв’ю.

— Але вам прийдеться відповісти.

Я відчув, як всередині спрацював захисний механізм. Те, що було між нами, було занадто крихким для цього публічного акваріума. 

— Я збережу її конфіденційність, — спокійно, але твердо відрізав я. — Можу лише сказати, що вона — єдина людина, якій дозволено перевертати мій упорядкований світ догори дриґом. І вона робить це блискуче.

Журналістка зрозуміла, що далі я не пущу. Вона зробила паузу і перейшла до завершальної частини.

— Що ж, професоре, час ефіру добігає кінця. Які у вас плани після повернення в Париж? Плануєте почати нове масштабне дослідження? Можливо, ще одна книга?

Я відкинувся на спинку крісла. Думка про тихий вечір у нашій квартирі, про мою дівчину.

— Так, я планую почати дослідження. Але не в Сорбонні, — я зробив коротку паузу. — Планую почати досліджувати сімейне життя. Це, мабуть, найскладніша дисципліна, де теорія завжди розбивається об практику, але я готовий присвятити цьому весь свій час.

— Це звучить як ідеальний фінал для нашого інтерв'ю, — просіяла вона. — Дякуємо, професоре Дарроу. Успіхів вам у ваших нових особистих горизонтах.

— Дякую, — відповів я, знімаючи мікрофон, як тільки згасло табло «В ЕФІРІ».

Я майже біг до виходу зі студії. Мені було байдуже на рейтинги, на тисячі коментарів, що вже летіли в мережу. Пальці швидко знайшли потрібний контакт.

Я закинув речі у валізу за лічені хвилини. Медаль, яка ще вчора здавалася такою вагомою, тепер просто дзвеніла об диплом на дні сумки. На вокзалі в Ліоні мені довелося щільніше замотати шию шарфом і насунути окуляри — популярність виявилася швидшою за мій потяг. Кілька людей на пероні вже озиралися, тримаючи натовпі телефони та камери, тож я буквально пірнув у вагон, як тільки двері відчинилися.

Коли потяг рушив, я нарешті розслабився. За вікном палав багряний захід сонця, розливаючись над французькими полями. Через три години швидкісного польоту по рейках, залізна машина важко видихнула на платформі вокзалу вже в Парижі.

Екран телефону блимнув: 

— Ти де? — коротке повідомлення від неї. 

— А ти? — відписав я, виходячи на перон. 

— Я на платформі. 

— Ти що, приїхала сюди? — мої пальці замерзли, але серце забилося швидше. — Чекай мене там, я підійду.

Над Парижем почав падати сніг. Пухнасті сніжинки повільно кружляли в жовтому світлі ліхтарів, осідаючи на рейки та темні пальта перехожих. Місто миттєво притихло, вкриваючи брудний вокзальний асфальт чистим білим полотном.

Я підняв голову і побачив її. Аделін стояла на надземному переході, що велично височів над коліями. Вона переминалася з ноги на ногу, намагаючись зігрітися, і постійно крутила головою, видивляючись мене в натовпі.

“Боже, Адель... ти ж мала бути вдома”, — пронеслося в голові. Вона виглядала такою маленькою на фоні величезного скляного склепіння вокзалу. У цьому засніженому мареві вона здавалася мені єдиною живою, справжньою точкою у всьому всесвіті. Моя константа. Моє “тепло”, яке не дає моєму світу охолонути. Моя душа.

Я майже біг пропускаючи по дві сходинки. Коли я опинився на переході, вона нарешті помітила мене. Її очі розширилися, і вона, не роздумуючи ні секунди, кинулася назустріч.

Моя сумка з гуркотом впала на підлогу, але мені було байдуже. Аделін з розбігу застрибнула на мене, обвивши мій пояс ногами і міцно вчепилась у шию. Я обожнюю, коли вона так робить — у цей момент вона повністю належить мені, без залишку. Я занурився обличчям у її шию, вдихаючи прохолодне повітря і той самий ледь вловимий аромат солодкого шоколаду, який не зміг перебити навіть запах вокзального диму.

— Замерзла? — прошепотів я їй у волосся, відчуваючи, як її пальці сильніше стискають мій комір. 

— Вже тепло, — видихнула вона мені в плече. 

— Я так скучив...

Я повільно опустив її на землю, але не випускав із обіймів. Сніжинки танули на її віях, роблячи її погляд ще яскравішим. Я відступив на пів кроку, відчуваючи, як у кишені пальта лежить маленька, але неймовірно важка коробочка.