74 розділ

Однією рукою він торкнувся мого ліктя, трохи нахилився за мою спину й забрав телефон зі стола. Переписка була відкрита.

«Дев'ян Согон: доброго ранку, давай сьогодні пообідаємо, я заїду за тобою.»

Дарроу прочитав. Обличчя не змінилось. Але щось у ньому… клацнуло.

— Це я віддам вам після заняття, — коротко сказав він і розвернувся.

— Я більше не буду, віддайте назад! — я різко встала, хотіла піти за ним, але…

Наступила на шнурівку нових кедів. І полетіла. У голові пронеслося: прекрасно. Зламаю шию — зате не буду сидіти на лекції.

Потім ще думка: я впаду на нього. Штовхну його. І він покотиться сходами. 

Але нічого з цього не сталося. Він розвернувся блискавично. І зловив мене. Його рука опинилась у мене на спині. Міцно. Тепло. Друга — на моїй талії. Я зависла в повітрі, буквально притиснута до нього, а він стояв, трохи схилившись вперед, і дивився прямо мені в очі.

Близько. Я ковзнула поглядом по його очах, носі, губах, густих чорних бровах. Все такий же красень.

— Обережніше, Адель, — тихо сказав він, голосом, від якого у мене пробігли мурашки. — Ви можете сильно постраждати.

В його руках мені на мить стало безпечно. Надто безпечно. Він відпустив мене. Я швидко повернулась на місце і втупилась у вікно.

Під час лекції Каспіан вийшов з аудиторії, затримавши лекцію ще на кілька хвилин. А після дзвінку я спеціально збирала речі повільніше — ну скільки можна чекати, поки він поверне мій телефон?

Я лише встигла закотити очі, як він уже опинився поруч і спокійно сів на парту поряд, схрестивши руки на грудях. Я витріщилась на нього. Ну і чого він так на мене дивиться? Наче щось задумав. 

— Ви мені телефон збираєтесь віддавати? — спитала я прямо.

— О! Звісно, — він зробив вигляд, ніби тільки-но про це згадав. Ну от навіщо? Навіщо робить так, щоб я хотіла дивитися на нього весь час?

— Ти все ще мене ненавидиш, Адель? — спитав він тихіше, протягаючи телефон.

— Ні, — сказала правду я.

Він нахилився так близько, що я відчула запах його нового одеколону. Виноград. 

— А хочеш, щоб я помер? — прошепотів він біля мого вуха.

— Не те, щоб ви померли, — я трохи відсунулася. — Але точно щоб не з’являлись у моєму житті.

— Не пробачила мене досі? — його пальці торкнулися мого волосся, легко заправили за вухо. Його голос став нижчим, глухим, теплим. Я відчула його дихання у волоссі, й по спині пробігли мурашки. 

— Як можна було вас не пробачити? — я знизала плечима. — Я просто забула. Я живу, ніби нічого не було.

— Це добре, — спокійно констатував він.

Раптом двері аудиторії відчинилися. Я визирнула з-за його плеча.

Дев стояв у проході й дивився на нас. Що він тут робить? Як дізнався де я? Я навіть не погодилась на зустріч. Я не хочу його тут бачити. Що подумає Каспіан. Що цей шатен мій хлопець?

Каспіан одразу вирівняв спину, повільно повертаючись у його бік. Я обійшла Каспіана і максимально напружено помахала Деву, але він навіть не глянув на мене. Його погляд був спрямований виключно на Дарроу.