70 розділ

На цьому текст закінчився. Каспіан довго дивився на останню стрічку. Занадто довго. Він сів у машину. Закрив двері. Лист тримав у руках ще кілька секунд, потім дуже обережно поклав на переднє пасажирське сидіння. Дихнув глибше. І відчув, що в горлі защеміло. Одна сльоза впала на щоку й повільно сповзла вниз. Він не витер її — просто дозволив упасти. Потрібно звільнитися з університету. Потрібно займатися компанією. Потрібно вирішувати питання, про які він не просив.

З чого взагалі починати?

Думки змішувалися. Він увімкнув двигун і поїхав. Звернув на бічну вулицю. Зупинився біля бару з яскравими вивісками, які світилися в темряві. Вийшов, зачинив машину. Якщо батько хотів, щоб він “вимкнув емоції”, то зараз настав ідеальний момент. Вимкнути. Закрити. Погасити. Зайти туди й просто затерти день. На вході йому простягнули маску.

— Не знімайте, — сказала дівчина біля дверей. — У нас такий дрескод.

Каспіан кивнув і пройшов у середину. Темно, шумно. Музика била по голові. На танцполі крутились дівчата у коротких спідницях — він одразу відвів погляд. Біля диванчиків сиділи мажори з компанією дівчат, голосно сміялись. В іншому куті змішана компанія хлопців і дівчат, вони пили і грали в якусь гру.

Каспіан підійшов до бару і замовив щось міцне.

— Ваш напій, — бармен поставив перед ним склянку.
— Дякую.

Він сів на високий стілець, поклав руки на барну стійку й зробив перший ковток. Сьогодні він дозволить собі забутися. Каспіан зробив черговий ковток. Алкоголь пік горло, але приємно розмазував думки. Він дістав телефон, глянув на екран. Відкрив чат з Адель. Її аватарка, її ім’я — таке коротке, але болюче. Відповіді все ще не було. Повідомлення прочитане. І тиша. Він провів пальцем по екрану. Перед очима все трохи хиталося, світло ламп змішувалося.

На його плечі раптом з’явилась чиясь рука. Легка, жіноча. Каспіан повільно повернув голову. Перед ним стояла худенька дівчина в чорній сукні трохи вище колін, на її обличчі — чорна маска з блиском по краях. Вона виглядала молодою, занадто впевненою, занадто сміливою для такого темного бару.

— Привіт, — її голос був м’який, але впевнений.

Вона взяла його недопитий стакан і, не питаючи, випила все, що там залишилося. Потім ногою легко провела по його нозі, нахилившись ближче. Обійшла його збоку, кінчиками пальців пройшлася по плечах, повільно вниз до спини.

Каспіан сидів, дивився прямо перед собою, але тіло реагувало механічно. Вона повернулась, сіла йому на коліна й обвила шию руками.

— Красунчику, чому сам? — прошепотіла в саме вухо.

Його руки машинально лягли їй на талію, на стегна. Це було автоматично, бездумно, наче він просто дозволяв ситуації нести себе.

— Тепер уже не сам, — сказав він, і сам почув, як порожньо прозвучав його голос.

Перед очима раптом виник образ Адель. Її усмішка. Її світло-блакитні очі. Те, як вона сміялась. Те, як вона ображалась. Те, як вона дивилась на нього з балкона. Те, як він цілував її за університетом… Образ боляче врізався в голову.

«Ні. Ні. Не зараз.»

Він відкинув ці думки, ніби стирав рукою з пам’яті. Він зараз хотів лише одного — відволіктись. Забути. Затоптати те, що болить. Сховатися у чужих руках, у темряві, у музиці, в алкогольному пульсі.