70 розділ

Я стояв перед дзеркалом, затягуючи вузол краватки, але мої пальці, які зазвичай діяли з точністю хірурга, сьогодні зрадницьки тремтіли. Телефон на тумбочці нагадував ранковий дзвінок Джейда. На днях пройде захист моєї дисертації. Те, до чого я йшов роками, нарешті стало реальністю.

Я глянув на Аделін через відображення. Вона сиділа на ліжку і щось читала в телефоні. Дівчина виглядала такою тендітною в ранкових променях, що мені хотілося забути валізу і залишитися тут.

— Ти надовго? 

— Не більше тижня, сонечко. — я підійшов і присів на край ліжка.

Я хотів взяти її з собою. Хотів, щоб вона стояла поруч, коли мені вручатимуть диплом, щоб вона розділила зі мною цю радість. Але я знав, що це неможливо. Після тієї ночі її організм ледь тримався. Марк був непохитним: “Ніяких подорожей, Каспіане. Один протяг у потязі чи нервове виснаження — і ми знову опинимося в реанімації”. Я не міг так ризикувати. Тільки не нею.

— Я буду сумувати, — вона лягла на мої  коліна. — Вертайся скоріше.

— Я повернуся швидше, ніж ти встигнеш скучити, — збрехав я, бо сам уже сумував за нею, ще навіть не переступивши поріг. — Будеш дивитися інтерв’ю? 

— Звісно! Я не пропущу жодного твого слова. Буду сидіти в твоєму кріслі і гордитися своїм професором.

Я взяв її обличчя в долоні. Вона дивилася на мене з такою довірою, що в мені все переверталося. Я знав, що цей тиждень у Ліоні буде тягнутись як місяць, пів року, рік, але точно не як один день. 

Я зібрав речі механічно: ноутбук, конспекти, одяг. 

— Кассе, — покликала вона вже в дверях.

Я обернувся. Вона стояла в коридорі, боса.

— Обіцяй, що не будеш задивлятись на гарних жінок у Ліоні.

— Обіцяю, що єдина дівчина, яка мені потрібна, чекає на мене в цій квартирі, — я підійшов і поцілував її. — Не стій боса на підлозі.

Коли я вийшов у під’їзд і почув, як повернувся замок, у мене на секунду перехопило подих. Повітря Парижа здалося мені занадто холодним. Я йшов до машини, а в голові крутилася лише одна думка: “Тільки тиждень. Сім днів. Я повернуся і більше ніколи не відпущу її руку”.

Дорога до Ліона здалася мені нескінченною. Пейзажі за вікном швидкісного потяга зливалися в одну розмиту смугу, а в голові все крутився наш ранок. Я перевіряв телефон кожні п'ятнадцять хвилин, хоча знав, що зв'язок у тунелях нестабільний.

На пероні мене зустрів професор Дюпон — молодий професор, з яким ми місяцями обмінювалися науковими листами. Ми познайомились на одній з премій. Блондин одразу взяв на себе роль мого гіда.

— Вітаю в Ліоні, Каспіане! Твоя робота викликала справжній фурор у раді, — він потиснув мені руку і повів до автомобіля.

Ми доїхали до готелю в центрі міста. Дюпон особисто провів мене до готеля, паралельно вручивши роздрукований розклад. 

Я стояв у ліфті, намагаючись ігнорувати те, як дівчина на ресепшені щойно ледь не впустила телефон, коли ми проходили повз. Це ставало абсурдним. Дюпон, старий лис, помітив моє роздратування ще в холі, але зараз, коли ми залишилися удвох, він просто не міг стримати єхидної посмішки.

— Джейде, поясни мені нарешті, що це, в біса, за цирк? — я різко повернувся до нього, коли двері ліфта зачинилися. — Чому кожен другий дивиться на мене?

Дюпон тихо засміявся, поправляючи свої окуляри.

— О, Каспіане... Ти справді живий мертвець у світі медіа. Ти хоч іноді заглядаєш у мережу, чи твій телефон підтримує лише функцію калькулятора?

— У мене немає часу туди дивитися. Говори прямо.

— Прямо? Добре. Ти — зірка, мій друже. Минулого місяця хтось із твоїх студентів виклав запис твоєї лекції в TikTok. Ти там стоїш біля дошки, знімаєш піджак, засукуєш рукави сорочки і паралельно пояснюєш другий закон термодинаміки.

Я насупився. 

— І що в цьому такого? В аудиторії було душно.

— А в коментарях під відео стало ще душніше, — Дюпон ледь не розривався від сміху. — Кілька мільйонів переглядів, Каспіане. Хештег “SexyParisianProfessor” став вірусним. Тепер ти не “доктор Дарроу з його блискучими публікаціями”, а “найсексуальніший фізик із Парижа”. Половина жінок завтра на цій конференцію прийде не слухати твій виступ, а подивитися, чи справді у тебе такі ж руки в реальності, як на екрані.

Я відчув, як до обличчя підступає жар — не від сорому, а від люті. Я стиснув кулаки, дивлячись на відображення свого суворого обличчя в дзеркальній стіні ліфта.

— Це принизливо, — процідив я крізь зуби. — Я десять років вибудовував репутацію серйозного вченого, щоб тепер мене обговорювали в інтернеті?

— Розслабся, — Дюпон поплескав мене по плечу, коли ліфт зупинився. — Просто сприймай це як бонус до своєї геніальності. Принаймні, в твоїй залі точно не буде порожніх місць.

— Я краще буду читати лекцію стінам, ніж натовпу фанаток, — пробурчав я, виходячи в коридор. — Наступного разу я одягну водолазку, як і казала Аделін.

— Хто це? — спитав він віддаючі мені карту-ключ від номеру — Це твоя дівчина?

— Це моя душа. А ти йди до…