69 розділ

Вона притиснулася спиною до зачинених дверей, затамувавши подих. Крізь стіну почулися кроки та бадьорий голос ректора Ларуша. 

— О, Каспіане, друже! Який аромат! Це кава для мене? — Ларуш, очевидно, помітив другу чашку, що стояла на столі та парувала. 

— Ні, — голос Каспіана звучав абсолютно незворушно, хоча Адель уявила, як він зараз підняв брову. — Я п'ю з двох одночасно. А якщо насправді — я проводжу експеримент: вимірюю швидкість охолодження кави з цукром і без. Для мого нового розділу про побутову культуру епохи Просвітництва. 

— Цікаво... яка витонченість думки! — щиро захопився ректор. 

— Що ж, присядьте, зараз я вам покажу свої висновки щодо дослідження... — Каспіан раптом замовк. Аделін почула шелест паперів і коротку паузу. — Секунду... де мій телефон?

Аделін глянула на свою руку і похолола. У неї в долоні був важкий чорний смартфон Каспіана. Вона випадково схопила не свій у тій паніці. 

— Незвичні у вас шпалери на телефоні, колего... Це що, коти? — пролунав голос Ларуша. 

Мабуть, телефон залишився на видноті і Ларуш побачив, коли прийшло повідомлення.

Двері в кімнату відчинилися за долі секунди. Каспіан мовчки зайшов всередину. Аделін стояла посеред кімнати, винно прикушуючи губу, і простягала йому його телефон. Вони зустрілися поглядами. 

— Вибач... — прошепотіла вона губами. 

— Все добре, — так само тихо відповів він і подарував ніжну усмішку.

Він швидко поміняв телефони, забравши свій і віддавши їй її.

За дверима знову почувся його голос, тепер уже офіційний і холодний: 

— Перепрошую, місьє Ларуш. Це був телефон моєї... племінниці. Вона часто забуває свої речі, коли приходить у гості. Отож, перейдемо до архівів...

— Каспіане, мені здається, ніякої племінниці у вас нема, а от якась інша дівчина цілком можливо. Вона зараз тут? — голос Ларуша став хитрим, батьківським. 

— Місьє, в якому сенсі? — Каспіан тримав тон так професійно, що Адель майже повірила в його байдужість. 

— Дві чашки, не ваш телефон, жіночий браслет на столі, любовний роман на поличці серед праць Декарта... 

— Я ж сказав, у мене була племінниця. 

— Випадково не Аделін Мартон? — Ларуш зробив паузу, яка здалася вічністю.

Каспіан не відповів. 

— То ви все-таки зустрічаєтесь... — видихнув ректор. — Так, — коротко відповів Ларуш сам собі. — Де вона?

Аделін більше не могла ховатися. Вона відчула, що ця гра в хованки принижує сасус її хлопця. Вона відчинила двері й вийшла у вітальню. Вона була в тій самій шовковій піжамі. 

— Матінко рідна... — прошепотів директор, витріщивши очі.

Каспіан миттєво підхопився, закрив Аделін собою і буквально запхав її назад у кімнату, кинувши суворе: “Одягнися!”.

Через дві хвилини Адель вийшла знову, вже в сорочці і штанах. Вона сіла поруч із Кассом на диван. Обоє випростали спини, дивлячись на ректора, як школярі на допиті у директора.

— Як ви почуваєтесь, Аделін? — нарешті запитав Ларуш, трохи оговтавшись. 

— Вже краще, дякую, — тихо відповіла вона. 

— Що ж мені з вами робити? — Ларуш потер скроні. — Кохання — воно таке діло, серцю не накажеш... Але ви розумієте, який це скандал для Сорбонни? Професор і студентка.

— Розходитись ми точно не плануємо, — відрізала Аделін. 

— А одружуватись? — з іронією запитав Ларуш. 

— Саме так, — твердо сказав Каспіан.

Аделін і Ларуш одночасно повернули голови до нього. Адель відчула, як по тілу пройшла тепла хвиля — він сказав це так впевнено, ніби це було вирішено ще до її народження.

— Ладно, проїхали, — махнув рукою ректор. — Значить так. В університеті щоб не показувалися мені на очі вдвох. Тримайте дистанцію. Якщо вас застукають інші — це ваші проблеми. І я від них не втечу, мені буде дуже складно зам’яти такий конфлікт. Дарроу, я сподіваюся на вашу розсудливість. Що з вашим проектом? Ви обіцяли оновити методологію дослідження міжфазних взаємодій. Вчена рада чекає на звіт.

Каспіан насупився, подумки перебираючи стоси графіків.

— Я зайшов у глухий кут із динамічними показниками. Коефіцієнт зчеплення молекул у неоднорідному середовищі надто нестабільний.

Адель, яка до цього моменту сиділа нерухомо, раптом підняла погляд на Каспіана. Її голос пролунав тихо, але в ньому відчувалася дивна впевненість:

— А якщо змінити вектор спостереження? Ви шукаєте силу натягу як зовнішній чинник, але ж це внутрішня енергія системи. Якщо ми припинимо сприймати поверхню як "плівку" і почнемо розглядати її як енергетичний бар'єр Гіббса, похибка анігілюється сама собою.

У квартирі запала тиша. Ларуш повільно підняв брову, переглянувшись із професором. Каспіан завмер. 

— Енергетичний бар’єр... — прошепотів він, і його погляд став гострим, фанатичним.

— Вона права. — Підтвердив ректор.