65 розділ

***

Виписка припала на початок січня. Новий рік вони зустріли під писк приладів та запах антисептиків, але в ту ніч Каспіан потайки прокрався до її палати, і вони просто мовчали, дивлячись на сніг за вікном. Тепер, коли прийшов час їхати, Аделін раптом відчула дивний сум. Це місце, де було стільки болю, стало для неї місцем істини.

Вона міцно обійняла Марка на ґанку лікарні. Від нього все ще пахло міцною кавою та тютюном.

— Дякую, що підтримав його в машині, — ледь чутно прошепотіла вона йому в плече. Марк відсторонився, і в його розумних очах промайнуло здивування, яке швидко змінилося розумінням. 

— Ти все чула? Так і знав.

— Тільки йому не говори, — попросила Аделін, глянувши на Каспіана, який якраз закидав її сумку в багажник. 

— Не скажу, — кивнув Марк, ледь помітно посміхнувшись.

— Будь з ним м’якою, Адель. Він — танк, але з кришталевим серцем. Ти навчила його кохати. Ти змінила його.

Дорога до міста була спокійною. Позаду, в іншій машині, їхали Дев’ян, Лея та її брат. У салоні автівки Каспіана панувала затишна тиша. Він вів машину впевнено, хоча іноді ледь помітно морщився, коли доводилося різко повертати кермо пораненим плечем.

— Про що думаєш? — запитав він, не відриваючи погляду від засніженої траси. Обігрівач приємно гудів.

Аделін дивилася, як миготять білі дерева. 

— Про те, що не хочу повертатися. Там було так гарно і спокійно, а в місті знову почнуться лекції, заліки, чиїсь очікування. Каспіан на мить відірвав руку від керма і накрив її долоню своєю. 

Він глянув на дівчину, в його очах не було професора Дарроу. Був лише Касс — чоловік, який врятував своє кохання, захистив, хоча сам того не усвідомлював.

Париж зустрів їх вологим січневим повітрям і тьмяними вогнями ліхтарів, що відбивалися в калюжах на бруківці. Квартира Каспіана здавалося була порожня не місяць, а цілий рік. 

Минув тиждень. Аделін повільно відновлювалася, насолоджуючись тишею та турботою Касса, який, здавалося, вивчав її кожен крок. Але робота в університеті не чекала. Наступного ранку Каспіана викликали до ректора Ларуша.

Перед виходом він підійшов до Аделін, яка сиділа на дивані, закутана в теплий плед. Каспіан нахилився, обхопивши її обличчя долонями, і поцілував — довго, ніжно. 

— Відпочивай. Я постараюся не затримуватися, — тихо сказав він і поїхав.

В університеті на нього чекав сюрприз, який йому зовсім не сподобався. Ларуш, сяючи посмішкою, представив нову колегу — мадемуазель Жаделінн, молоду жінку з ідеальним каре і надто яскравим парфумом. 

— Каспіане, друже, допоможіть Жаделінн з паперами та архівними матеріалами. Їй треба освоїтися до початку семестру, — солов’єм розливався ректор.

Каспіан лише коротко кивнув, відчуваючи, як накочує роздратування. Наступні дві години перетворилися на тортури. Він сидів у своєму кабінеті, завалений бланками та звітами, а нова викладачка постійно крутилася поруч. То вона “випадково” нахилялася надто близько, щоб подивитися в монітор, то намагалася торкнутися його плеча, ніби поправляючи неіснуючу нитку на його плечі.

Коли її пальці знову опинилися надто близько до його руки, Каспіан різко відсторонився. 

— Я перепрошую, у мене є дівчина, — відрізав він холодно, навіть не дивлячись на Жаделінн. 

— Я не проти, я рада за вас, — відповіла вона з грайливою усмішкою, яка зовсім не пасувала до академічних стін.

Каспіан замість відповіді просто дістав окуляри, надів їх і втупився в екран монітора, виставивши між ними стіну крижаної ввічливості. 

Через пів години він встав, зібрав роздруковані бланки, розклад та архівні папки. Без стуку зайшов у кабінет Жаделінн, мовчки поклав стопку на стіл і розвернувся до виходу.

— Ви вже йдете? — здивовано вигукнула вона, сподіваючись на спільну каву. 

— Так.

Він закрив двері, не кинувши навіть сухого “до побачення”. Весь цей університетський світ зараз здавався йому картонним і несправжнім. Єдине, що мало значення — це тиха квартира і дівчина, яка чекала на нього там.

Дорогою назад він зупинився біля невеликої кондитерської. Каспіан пам'ятав кожну дрібницю, яка могла викликати в Аделін посмішку. Він купив великий пакунок її улюблених кавунових цукерок — яскравих, солодких, як літо, про яке вони мріяли.

Зайшовши додому, він скинув пальто і відразу попрямував до вітальні. 

— Я вдома. — покликав він, відчуваючи, як вузол напруги в грудях нарешті розв’язується.

Каспіан стояв посеред передпокою, все ще тримаючи в руках пакунок із цукерками, коли Аделін вибігла йому назустріч. Її обійми були для нього найкращими ліками після задушливих університетських коридорів. Він підхопив її, дозволяючи їй обвити ногами свій пояс, і на мить заплющив очі, вдихаючи рідний аромат її волосся.

Аделін нахилилася для поцілунку, але раптом завмерла. Вона примружилася, принюхуючись до коміра його сведру, і різко відсторонилася, хоча все ще залишалася в його руках.

— Дражниш? — з легкою усмішкою запитав він, не розуміючи зміни в її настрої.