64 розділ

— Це схоже на катастрофу, — констатував Марк. — Ми знаємо, що вони дихати один без одного не можуть. А вони... .

Марк не витримав, підійшов до дверей буфету і навмисно голосно грюкнув ними. 

— Якщо за п'ять хвилин ніхто не почне розмову, я випишу обох і відправлю пішки додому! — крикнув він у простір.

Каспіан і Аделін одночасно здригнулися і нарешті підняли очі один на одного.

Марк за склом ледь не вив від відчаю, спостерігаючи за цією “синхронною тупістю”. Його рука вдруге з глухим звуком зустрілася з чолом.

— Це не люди, це роботи з однаковими налаштуваннями, — прошипів він медсестрі. — Подивіться на них!

В буфеті ж повисла густа, майже відчутна на дотик напруга.

— Пробач, — сказали вони в один голос, нарешті піднявши очі. — За що? — так само одночасно вилетіло у обох.

Каспіан зніяковів, його кадик смикнувся. Він швидко відвів погляд на вікно, де на підвіконні стояла чахла лікарняна герань. Він не міг зізнатися, що просить вибачення за кожну секунду її болю, за вогонь, за сестру, за своє минуле. Для нього це була занадто глибока сповідь, до якої він ще не був готовий.

Аделін же стиснула пальці під столом. Вона просила вибачення за те, що змусила його знову пережити той жах, за те, що бачила його слабким, і за те, що тепер знає його найбільшу таємницю, яку він так відчайдушно ховав.

— Як ти почуваєшся? — запитав Каспіан, повертаючи обличчя до неї. Його голос був низьким і злегка хрипким, він намагався надати йому звичного професорського спокою. 

— Добре, — тихо відповіла вона, хоча шви все ще трохи тягнули. — Марк каже, що я швидко відновлююсь. А ти? Як твоє плече? 

— Це лише подряпина. — він збрехав, навіть не моргнувши оком, хоча рана була глибокою. — Головне, що ти в безпеці.

Аделін дивилася на його забинтоване плече і відчувала, як у горлі стоїть клубок. Вона хотіла крикнути: 

“Я знаю, що ти врятував мене в дитинстві! Я знаю, що ти вважаєш себе винним!”

— Ти дуже бліда, — додав він, і в його погляді на мить промайнула така ніжна турбота, від якої у неї перехопило подих. — Тобі потрібно більше їсти. 

— Лікарняна їжа не дуже сприяє апетиту, — вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла сумною. 

— У тебе напевно є купа питань до мене? Про минуле свого викладача і… — Аделін опустила очі на свою чашку. 

— Питань нема. Я вірю лише тобі і не хочу вірити нікому іншому. 

— Нема..? — перепитав він. — Головне, що Марк все залагодив, правда?

За склом Марк ледь не кусав лікті. 

— Серйозно, Каспіане? Звісно марк все залагодив! Ти погрожував мені! — бурмотів лікар. — Ти щойно ледь не згорів від любові, а тепер верзеш про хвороби? Мадам Софіє, несіть заспокійливе, але не їм, а мені!

— Нам пора повертатися в палати, — Каспіан встав і розвернувся до дверей. — Тобі треба відпочивати.

— Я скучала.

Слова Аделін прозвучали так тихо, що їх ледь не поглинув шум працюючого холодильника в буфеті, але для Каспіана вони стали гучнішими за вибух. Він уже зробив крок до виходу, але завмер на місці. Його спина напружилася, пальці здорової руки мимоволі стиснулися в кулак.

Він повільно розвернувся. Його погляд, який він так старанно намагався зробити “професорським”, знову став темним і глибоким, як нічне море.

— О, ну нарешті! — Марк за склом емоційно сплеснув руками. — Все, тепер усе добре, можна розходитись! Тепер вони в адекваті. Мадам, розганяйте консиліум, пацієнти згадали людську мову!

Марк демонстративно розвернувся і повів за собою цікавих медсестер.

Каспіан зробив два кроки до Аделін. 

— Ти… що? — запитав він, і його голос став зовсім низьким, вібруючим. 

— Я сумувала — Аделін підняла голову, не ховаючи погляду. — Мені було страшно, Кассе. Мені було страшно, що між нами знову виросте стіна. Що ти знову закриєшся у своєму кабінеті і зробиш вигляд, що нічого не було. 

Каспіан важко зітхнув. Він підняв руку, ніби хотів торкнутися її щоки, але в останню мить зупинився, лише поправив пасмо її волосся.

— Я не міг не закритися, Адель, — прошепотів він. — Щоразу, коли я дивлюся на тебе, я бачу те, чого не мав би бачити жоден чоловік. Я бачу твій біль, за який я... — він вчасно осікся, не давши собі договорити про провину. — Я просто хотів, щоб ти була якнайдалі від усього цього бруду.

— Але я не хочу бути “якнайдалі”, — Аделін зробила крок вперед, майже втупившись лобом у його груди. — Я хочу бути там, де ти. Навіть якщо там вогонь. Навіть якщо там кулі.

Каспіан заплющив очі на мить, борючись із бажанням просто притиснути її до себе й нікуди не відпускати. 

— Ти не розумієш, про що просиш, — гірко всміхнувся він. — Я — не той добрий викладач історії, якого ти бачила в університеті. Я інший, Адель. Темніший. 

— Я бачила тебе різним, — вона поклала долоню йому на талію. — І я не боюся твоїй темряви. Я скучала саме за тобою. Справжнім.