63 Розділ

Каспіана поклали на білі простирадла. Поки медсестри розрізали тканину, щоб дістатися до рани, Марк перевіряв слабкий пульс.

За стіною, у сусідній палаті, Аделін зробила свій перший глибокий вдих після наркозу. А тут, у холодних руках лікарів, затихав той, хто став її щитом.

— Тримайся, капітане... — прошепотів Марк, стискаючи холонучі пальці друга. — Ти змусив мене приїхати сюди у мій вихідний, тому будь другом, не помирай.

Дві долі, пов'язані вогнем і кров'ю, тепер лежали за тонкою стіною одна від одної. Вона боролася за кожен вдих, а він нарешті знайшов спокій у забутті, вперше за десять років не відчуваючи провини.

***

Лікарня стала для них обох межею між життям і смертю. Вони лежали в сусідніх палатах, розділені лише тонкою стіною. Марк, який у ці дні став для них і лікарем, і охоронцем, і єдиним зв’язком із зовнішнім світом, особисто сповістив друзів. Сказав коротко: «Вони живі, але не тривожте їх».

Тиждень минав за тижнем. Аделін перші дні проводила у напівзабутті, дивлячись на білу стелю. Кожного разу, коли вона намагалася хоча б сісти, Марк з’являвся в палаті, наче Сніжний Король.

— Навіть не думай, — суворо казав він, поправляючи крапельницю. — Ти взагалі як в Альпи доїхала? Така сама вперта, як і Каспіан. Ви обоє зроблені з одного заліза.

Аделін мовчала. Вона не зізнавалася, що кожне слово, було почуте на базі. Вона заплющувала очі й знову бачила Каспіана, який б’є себе в груди, і чула його зізнання в “боягузтві”. Їй хотілося кричати йому крізь стіну, що він — її герой, але Марк був непохитним.

Каспіан же лютував. Поранення плеча затягувалося швидко — його організм, загартований роками служби, відновлювався всупереч логіці. Але його душа була в агонії.

— Марку, пусти мене до неї! — гарчав він, намагаючись відірвати датчики від грудей. — Я рознесу цю лікарню вщент, якщо не побачу її зараз! 

— Погрожуй скільки завгодно, капітане, — спокійно відповідав Док, навіть не підводячи очей від медичної карти. — Вона слабка. Будь-яке потрясіння — і внутрішні шви знову не витримають. Хочеш вбити її своїм коханням? — Касс захитав головою. — Тоді чекай.

До Каспіана приходили Дев'ян та Лея. Вони приносили фрукти, намагалися жартувати, розпитували про те, що сталося на лісопилці. Але Касс став кам'яним. Він не видав жодної деталі, лише просто мовчав і дивився у стіну.

Коли прийшла поліція, Марк зустрів їх ще на порозі. 

— Мої пацієнти не в тому стані, щоб давати свідчення, — відрізав він. — Особливо дівчина. До неї я вас не впущу навіть за рішенням суду, поки її життю загрожує небезпека. З Каспіаном розмова була ще коротшою. Він дивився на слідчих таким поглядом, що ті самі поспішали піти. Його версія про «розбірки всередині угруповання», де він опинився випадково, була бездоганною і підкріпленою авторитетом Марка.

Аделін лежала в тиші, слухаючи кроки в коридорі. Вона знала, які з них належать Каспіану — важкі, трохи нерівні через біль у плечі, коли він підходив до її дверей і просто стояв там годинами, не наважуючись зайти або не будучи допущеним Марком. Вона відчувала його за дверима. Вона знала, що він там карається власною провиною, не знаючи, що вона вже все йому пробачила.

Минуло ще кілька днів, і стерильна тиша лікарні нарешті наповнилася звуком кроків Аделін. Вона одужувала всупереч усім прогнозам, живлячись лише однією думкою: побачити свого Каспіана. Марк нарешті здався і дозволив їм "побачення" у лікарняному буфеті в годину, коли там було найменше людей.

Зустріч була... епічно ніяковою.

Каспіан, з рукою на підв'язці, але вже в своєму звичайному одязі, сидів за пластиковим столом, вивчаючи текстуру стільниці так уважно, ніби там були зашифровані координати ядерного удару. Аделін, бліда, але з неймовірно пронизливим поглядом, сиділа навпроти, зосереджено розгладжуючи складку на своєму лікарняному халаті.

Вони мовчали вже десять хвилин. Каспіан відкрив рот, щоб щось сказати, закрив його, поправив пов'язку і знову втупився в стіл.

За скляною перегородкою, біля стійки з кавою, за цією сценою спостерігала ціла делегація.

— Ой тупі... — зітхнув Док, прикладаючи до лоба стаканчик з холодною кавою. — Ну як можна бути такими тормозами? Це ж просто клінічний випадок емоційного паралічу.

Поруч стояла старша медсестра мадам Софія, яка бачила в цій лікарні все: від народження до десантування пацієнтів з вікон.

— Лікаре, не будьте таким суворим, — хмикнула вона, поправляючи окуляри. — У чоловіка посттравматичний шок ускладнений хронічною чоловічою нездатністю сказати "вибач, я кохаю тебе". 

— У нього в палаті погрози були рівня Альфа-спецназу, — обурився Марк, киваючи в бік Каспіана. — Обіцяв стіни знести, Марса колонізувати, аби до неї пустили. І ось він тут. П'яту хвилину мовчить!

Тут підійшов молодий ординатор, який з цікавістю спостерігав за "пацієнтами". 

— Докторе, може, їм у чай щось підсипати? Ну, знаєте, для розслаблення язика? 

— Тільки спробуй, — відрізав Марк. — Якщо Каспіан відчує сторонній присмак, він вирішить, що це замах, і ми будемо збирати цей буфет по шматочках. Тут потрібна не фармакологія, а магія або... лопата.