61 Розділ

— Я забрав у неї все! Я приніс їй тільки смерть і вогонь!

Він згорбився, впираючись лобом у торпеду машини, продовжуючи бити кулаком по своєму серцю, яке, як йому здавалося, не мало права битися так спокійно. Його тіло здригалося від ридань, які він більше не намагався приховати. 

Аделін на задньому сидінні здригнулася від його крику, але не ворохнулась.

Марк міцніше стиснув кермо, відчуваючи, як у нього самого на очах закипають сльози. Він ніколи не бачив свого капітана таким — розбитим, розчавленим, позбавленим будь-якої гордості.

Машина зупинилася на закритому дворі клубу. Двигун затих, і в салоні запала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише переривчасте дихання Каспіана. Марк першим вийшов з авто, обійшов його і відчинив дверцята з боку друга.

Каспіан ледь вивалився з машини. Його ноги підкошувалися, а пальці все ще судомно стискалися в кулаки. Щойно він опинився на ногах, Марк не давши йому впасти, міцно вхопив його за плечі і притиснув до себе, обійнявши з тією щирістю, на яку здатні лише люди, що разом пройшли крізь пекло.

— Ти не винен, Касе. Чуєш мене? Ти не винен, — глухо промовив Марк. — Ти врятував її. Тобі було лише п'ятнадцять... що ти міг зробити проти того вогню?

Каспіан затрясся в його руках, вчепившись у куртку Марка, як потопаючий. Його голос, понівечений риданнями, перетворився на хрипкий крик.

— Я міг врятувати її сестру! Я бачив її! Я міг... але я злякався вогню! Я злякався! Я трус! Я просто залишив її там помирати! — він знову заходився плачем, зариваючись обличчям у плече друга. — Я виніс Аделін, а про неї забув... я просто злякався.

Марк не відпускав його. Він ігнорував те, що кров із пораненого плеча Каспіана вже бруднила його власний одяг. Він лише сильніше стиснув обійми.

— Ти був дитиною, Каспіане, — твердо відрізав Марк. — Ти був наляканою дитиною, яка винесла на собі дитину крізь пекло. Ти не трус. Ти герой, що врятував людину. Якби не ти — Аделін би не існувало. Розумієш? Ти подарував їй життя, ризикуючи власним. 

Каспіан лише судомно хапав ротом повітря, його тіло поступово ставало важким від знесилення. Справжня дружба Марка зараз була єдиним, що утримувало його від остаточного падіння в безодню самоненависті. Марк просто стояв і тримав його, дозволяючи великому, сильному чоловікові бути слабким, бути дитиною, яка нарешті змогла виплакати своє горе.

— Ти зробив усе, що міг, — шепотів Марк. — Усе, що міг.

Марк відчинив задні двері машини, і в ту ж мить Аделін швидко заплющила очі. Вона завмерла, стримуючи подих, поки всередині неї все розривалося на шматки. Вона чула кожне слово. Кожне ридання Каспіана, кожен його удар у власні груди, кожне зізнання у боягузтві.

Коли Марк обережно підняв її на руки, щоб занести в дім, гарячі сльози, які вона вже не могла контролювати, потекли з-під її закритих повік, зникаючи в його куртці. 

«Він не винен... — кричало все всередині неї. — Боже, він стільки років катував себе за це». 

Вона хотіла розплющити очі, обійняти його і сказати, що він — її світло, але страх і слабкість тримали її в німому полоні.

Марк поклав її у своє ліжко, дбайливо накрив ковдрою і, впевнившись, що вона “спить”, тихо вийшов. Щойно він вийшов, Аделін піднялася. Тремтячи, вона босими ногами ступила на холодну підлогу і, тримаючись за стіну, підійшла дверей.

— Знімай, — почула вона суворий голос Дока.

У щілину вона побачила Каспіана. Він слухняно, як дитина, зняв футболку.

— Сів, — наказав друг, і Каспіан опустився на стілець, згорбившись. Він виглядав не як могутній лідер “Альфи”, а як людина, що несе на собі вагу всього всесвіту.

— Ти і мене врятував, пам’ятаєш? — Марк почав бинтувати рану, його руки діяли професійно, але в голосі була така любов, яку годі описати словами. Каспіан лише мовчки кивнув, дивлячись у порожнечу. — Ти тоді не жалів себе. Ти кинувся під кулі, рятуючи мене.

За дверима Аделін затиснула рот рукою, щоб не заридати вголос. Вона згадала, як він завжди був для неї непохитною скелею, і тепер зрозуміла, скільки болю приховано за цією стійкістю.

— Ти виніс нас на власних плечах під дощем із куль, — продовжував Марк, закріплюючи бинт. — Командир “Альфа”, який ніколи не залишав своїх.

— І сьогодні вдруге пожалкував, що врятував Грея, — глухо промовив Каспіан. — Бо якби він загинув тоді в полоні, він би не торкнувся сьогодні Адель...

— Але завдяки тобі я живу, — Марк нахилився до його обличчя, змушуючи Каспіана подивитися на нього. — Я до кінця життя буду тобі винним. Скількох ти врятував? Усі дихають лише тому, що в тобі сили більше, ніж у десяти інших разом узятих.

Аделін стояла за дверима, і її серце обливалося кров’ю. Вона бачила чоловіка, який вважав себе монстром і боягузом, тоді як він був святим у її очах. 

Вона хотіла зайти. Хотіла впасти перед ним на коліна, цілувати його закривавлені руки і кричати, що сестра не звинуватила б його, що вона вдячна йому за кожен день свого життя. Але ні, дівчина лише стояла, кусаючи губи до крові.

Щойно Каспіан звівся на ноги, Аделін рвучко розвернулася, намагаючись непомітно добігти до ліжка. Але різкий, обпікаючий біль, наче розпечене залізо, встромився в її живіт.