58 Розділ

Ми взялися за руки і пішли гуляти містом. Вітрини блищали вогниками, продавали гарячі каштани, хтось грав на саксофоні «Silent Night». Ми йшли собі спокійно, обговорюючи різдвяні прикраси, коли з гучномовців на площі раптом увірвався знайомий ритм — “Carol of the Bells”, але в сучасному, майже танцювальному реміксі. Люди пожвавішали, кілька парочок одразу взялися за руки й почали кружляти просто посеред вулиці. Хтось сміявся, хтось підстрибував у такт, діти бігали навколо.

Я спинилась, щоб просто подивитись на це дивне, щире свято… але Лея тільки глянула на мене — і я знала, що засуджена.

Вона, схопила мене за зап'ястя й різко потягнула в центр цього маленького хаосу.

— Лея! — я виставила руки вперед, ніби могла зупинити і її, — я не танцюю!

 — Навчишся! — відповіла вона з такою впевненістю, ніби я була її персональним проєктом.

Вона поставила мене навпроти себе, поклала мої руки собі на плечі, а свої — на мої талії. Ми виглядали, як дві дівчини, які вперше в житті пробують відтворити щось типу вальсу, але музика була швидка, ритмічна, майже вибухова.

— О, Боже, ми виглядаємо як два пінгвіни в ступорі, — прошепотіла я.

— А я думаю, як дві королеви, які захоплюють цей світ, — сказала вона з пафосом так, що я не стримала сміх.

І ми почали рухатися. Спочатку криво, смикано, абсолютно не в такт. Я наступила їй на ногу — вона видала драматичний стогін. Випадково смикнула мене за волосся — я зобразила пораненого солдата.

А потім… потім ми просто відпустили ситуацію. І вже ритм увійшов у нас. Ми крутилися, сміялися, підстрибували, іноді стикаючись лобами, іноді хапаючись одна за одну, щоб не впасти. Лея крутила мене за талію, я крутила її за руку. Її сміх був гучний, дзвінкий, справжній. Мій — трохи тихіший, але теж нестримний.

В якийсь момент я підняла голову. Сніжинки падали на обличчя і знову прийшло відчуття того, що я лечу вверх. Я опустила погляд і побачила Каспіана. Не тут, і не зараз. У пам’яті. Його темне пальто, волосся, яким грався вітер. Боже, цей чоловік… він зводить мене з розуму. Негайно треба сказати йому, що я не хочу від нього тікати. Що я не можу жити без нього.

— Я так рада, що ти погодилась поїхати! — крикнула Лея, перекриваючи музику.

— Я теж… — кинула я без усмішки у відповідь, все ще дивлячись на Каспіана, який щезав у завірюсі. 

— Бачиш? — сказала Лея, змахуючи волосся з обличчя. — Життя іноді дозволяє собі бути прекрасним.

Я хотіла щось відповісти… але просто стиснула її руку й подивилась навколо:

Зима. Вогники. Люди. Сміх.

Можливо… завтра я йому все розкажу. Зранку піду і розкажу. Все, все що відчуваю.

Моя квартира, в яку ми прийшли була маленька, але кожен сантиметр у ній мав свій характер. Лея зайшла всередину так, ніби потрапила в окремий світ, і я бачила, як її погляд ковзає по всьому одразу.

Першим кидався в очі кухонний куточок — світлі стіни, тепле дерево на шафках, підсвітка під верхніми полицями, що робила кухню затишною, ніби ранній ранок навіть увечері. Маленька барна стійка з двома високими стільцями стояла майже посеред кімнати, і виглядала так, ніби спеціально створена для нічних розмов за чаєм.

У вітальні, одразу після арочного проходу, стояв великий м’який диван ніжно-лілового кольору. Він займав майже весь простір, але саме тому кімната здавалася домашньою, а не порожньою. На полицях праворуч від дивану стояли книги й кошики з дрібницями, а на стіні висіла яскрава картина — суміш кольорів, які виглядали так, ніби художник просто не бачив, що малює.