57 Розділ

— Він вдарив її, — процідив він, і вени на його шиї здулися від люті. — Біс його забери, я йому шию переламаю. Своїми руками.

— Мотив досі невідомий, обличчя впізнати не вдалося — професійні маски. Але машина... я засік її за непрямими ознаками. Зараз об'єкт знаходиться на території покинутої лісопилки, за п'ять кілометрів углиб лісу від основної траси. Сигнал там слабкий, але вони зупинилися.

Каспіан підвівся. 

— Я знаю хто це і мотив відомий. — Весь його вигляд тепер випромінював смертельну загрозу. 

Він підійшов до Марка і поклав на стіл жетон, який зняв з шиї. 

— Ти не викинув? 

— Не міг.

— Я тебе прикінчу на тому світі, якщо ти не прийдеш і не забереш свій медальйон. — Друг мовчки вдарив у серце і вказав на чоловіка. Каспіан коротко повторив жест, торкнувшись грудей у відповідь. Це був їхній старий знак — обіцянка повернутися живим.

— Ти сам? — тихо запитав Марк, дивлячись на професора, який за одну годину став найнебезпечнішою людиною в цьому районі.

— Сам, — відрізав Каспіан. — Це особисте.

Він розвернувся і вилетів з клубу, зникаючи в нічній завірюсі.

Каспіан втиснув педаль газу в підлогу, і двигун відгукнувся лютим ревом, що розірвав нічну тишу селища. Машина рвонула з місця, залишаючи на асфальті чорні смуги від паленої гуми, які миттєво припорошило снігом.

Це була смертельна гонка з часом. Каспіан вів авто на межі фолу: він пролітав засніжені повороти в керованому заносі, дивом оминаючи обмерзлі бордюри. Стрілка спідометра невблаганно повзла вгору, минаючи позначки, які в таку погоду означали самогубство. Світло фар вихоплювало з темряви білі стіни хуртовини, а дерева вздовж дороги зливалися в одну суцільну темну смугу.

У салоні панувала крижана напруга. Раптом тишу розірвав різкий рингтон. На екрані висвітилося ім'я: Дев’ян.

Каспіан різко смикнув кермо, оминаючи випадкову вибоїну, і натиснув кнопку зв'язку на кермі.

— Алло? — голос професора був настільки чужим і металевим, що Дев’ян на іншому кінці завагався. 

— Ти де? — швидко запитав Дев. — Я тут дзвоню Аделін, вона не бере слухавку. Ми вже майже вдома, хотіли завезти їй поїсти... Ви дома?

Каспіан подивився на дзеркало заднього виду, де дорога вже ховалась в завірюсі. Його очі були порожніми, в них відбивався лише холодний блиск приладів. Він натягнув кепку ще нижче, затінюючи обличчя.

— У нас побачення, — коротко відрізав він.

Він одним різким рухом скинув виклик і повністю вимкнув телефон, кинувши його на пасажирське сидіння. Тепер для нього не існувало друзів, законів чи моралі. Була лише ціль, як в старі часи. Як п’ять років тому. 

Машина вискочила на розбиту лісову дорогу. Підвіска стогнала від ударів об каміння, але Каспіан не збавляв обертів. Гілки дерев хльостали по лобовому склу, наче намагаючись його зупинити, але він лише міцніше стискав кермо, поки пальці в рукавицях не почали німіти.

Попереду, за густими ялинами, проблиснуло тьмяне світло покинутої лісопилки.

Каспіан вимкнув фари за кількасот метрів до лісопилки і завершив шлях пішки, рухаючись крізь ліс як хижак, що переслідував свою жертву. Кожен його крок був точним, ніяких сухих гілок чи лисття, дихання — рівним, а в руках він стискав зброю так, ніби вона була продовженням його власного тіла.

Він обережно і тихо важкі двері будівлі. Вони піддалися з тихим скрипом. Усередині панувала напівтемрява, запах вологої тирси та іржі.

Раптом під стелею спалахнули декілька прожекторів, боляче засліплюючи очі. У центрі залу, на старому дерев'яному стільці, сиділа Аделін. Її руки були грубо зв'язані за спиною, волосся сплутане, а на губі запеклася кров. Коли Каспіан побачив її — таку маленьку і беззахисну в цьому брудному приміщенні — у його грудях наче вибухнула наднова зірка.

Не встигнув Каспіан навіть підбігти до неї, як з тіні вийшов чоловік у чорному плащі. Він повільно поаплодував, звук його долонь змішався з холодним різким сміхом.

— Ну і чого тобі, Вінд? — голос Каспіана прозвучав так низько і страшно, що Аделін мимоволі здригнулася. 

— Чи тобі це не знати? — відповів незнайомець, зупинившись за метр від дівчини. 

— Я! Тобі потрібен я. Відпусти дівчину. — Каспіан зробив крок вперед, його палець на спусковому гачку пістолета був напружений до межі. 

— Вона моя гарантія. Здається ти вивчив закони любові крім фізики. Як тобі вдалося? Це ж така складна наука, я думав, тобі не під силу такі речі. — холодно парирував той.

Каспіан не зводив очей з Аделін, його серце краялося від вигляду її розбитої губи. 

— Ти вдарив її? — процідив він крізь зуби. 

— Ні, не я. Він, — незнайомець кивнув кудись за спину професора.

Ззаду почувся шурхіт. Каспіан різко обернувся, бачачи ще одну постать, що виринала з темряви з піднятою зброєю. 

— Я вб'ю тебе, — почав був Каспіан, але не встиг навіть договорити.

Різкий звук пострілу розрізав повітря. Куля, випущена Віндом із неймовірною швидкістю та точністю, влучила прямо в чоло чоловіка за його спиною. Той впав горілиць. На підлогу почала витікати темна пляма.