56 Розділ

— Гаррі! Гар! — голос Каспіана зірвався на хрип. — Якого біса?! Вставай. Малий!

Каспіан несамовито тиснув на рану, намагаючись зупинити теплу кров, що нестримно витікала крізь його пальці. Він скинув гвинтівку, відкинув убік розвантажувальний жилет — усе, що заважало йому бути ближче до хлопця.

— Капітане… — прошепотів Гаррі. Його голос був ледь чутним, переривчастим, він захлинався власною кров'ю. — Я хочу додому.

— Тримайся, ти маєш одружитися на своїй нареченій! Чуєш? Вставай! У нас не прийнято здаватись. Тримайся, це наказ! — Каспіан кричав, але в його словах було більше благання, ніж команди.

Двадцятирічний хлопець, чиє життя мало тільки початися, згасав на руках свого капітана. Він мав померти тут? Через зраду Вінда, свого рідного брата? Ця думка була настільки абсурдною і жорстокою, що не вкладалася в голові.

Гаррі з останніх сил потягнувся тремтячою рукою до шиї. Він схопив металевий ланцюжок і ривком зірвав із себе бойові жетони — «смертники». У військовій справі це не просто шматки металу з іменем та групою крові. Це останній зв'язок солдата з рідними, єдина річ, яку передають родині, коли тіло неможливо повернути. Передати жетони командиру означало визнати кінець.

Він вклав холодний метал у закривавлену долоню Каспіана, слабко стиснувши його пальці своїми.

Даркнайт сидів над ним, схилившись так низько, що його гаряче дихання торкалося обличчя пораненого. По щоці Каспіана, зазвичай кам’яній і незворушній, скотилася одна єдина сльоза. Вона залишила чисту доріжку на запиленому від пороху і гару обличчі, впавши прямо на чоло Гаррі.

Каспіан бачив, як зіниці хлопця розширюються, як зникає фокус у його очах. Він бачив, як життя, що ще мить тому було повним планів та надій, покидає це молоде тіло. Той, кого він вважав своєю відповідальністю, кого він мав повернути живим, помер, рятуючи його — командира, який не розгледів зрадника в своєму другові. 

Каспіан обережно поклав голову бійця на траву і різко підвівся. Його рухи були швидкими, майже тваринними. Він підійшов до Вінда, який лежав скручений на землі, і схопив його за комір, піднімаючи вгору.

— Що з тобою?! Що не так, я питав?! — закричав Каспіан. — Поясни! — ревів Каспіан.

Він рвонув Вінда вгору, буквально відірвавши його від землі за комір форми. Тряс його так, що голова зрадника безвільно мотилялася з боку в бік. Каспіан вдивлявся в ці знайомі очі, шукаючи в них хоча б краплю каяття, хоча б тінь того друга, з яким вони пройшли пекло, але бачив лише порожнечу.

Лють, чорна і некерована, перекрила йому горло. Каспіан замахнувся, його кулак стиснувся так, що шкіра на кісточках ледь не лопалася. Він хотів вдарити. Хотів вкласти в цей удар усю смерть Гаррі, весь свій біль і всю зраду. Він хотів, щоб Вінд прямо тут захлинувся власною кров'ю, щоб відчув хоча б дещицю того розриваючого вогню, який зараз випалював груди капітана.

На його очах знову заблищали сльози — тепер це були сльози пекучої, нестримної злості. В гарнітурі, що висіла на одному вусі, розривався голос генерала: 

— Даркнайт! Доповісти обстановку! Що відбувається? Каспіане, відповісти!

Каспіан різким рухом вирвав навушник і той повис на проводі.

— Зупиніть його! — крикнув Док, кидаючись до друга. — Він же його вб’є! 

Бійці кинулись кинулися до Каспіана і Вінда, рознімаючи їх за плечі та за руки. 

— Капітане, не треба! Не так! — горлав чоловік, намагаючись відтягнути його від Вінда. 

Але Каспіан їх не чув. Він важко дихав, його обличчя було спотворене гримасою болю і люті, а погляд був прикований до обличчя зрадника, який щойно забрав життя власного брата, щоб поцілити в свого командира. 

Каспіан не стримався. Удар вийшов коротким, страшним і точним — у нього була вкладена вся вага. Вінд відлетів на земою.

Лють зникла так само раптово, як і з’явилася, залишивши по собі лише випалену порожнечу. Ноги капітана підкосилися. Він впав прямо на траву, заплямовану кров’ю Гаррі, і згорбився, наче від нестерпного фізичного болю.

Його широкі плечі, які завжди здавалися надійним щитом для всієї групи, тепер дрібно здригалися. Він закрив обличчя закривавленими руками, в яких усе ще стискав холодні жетони хлопця, якому обіцяв захищати його життя. Каспіан не видав жодного звуку — ні стогону, ні крику, — але ці беззвучні судоми в його тілі лякали бійців сильніше за будь-яку канонаду.

Док і решта бійців завмерли. Вони бачили свого командира в найважчих боях, бачили його пораненим, виснаженим, але ніколи — зламаним. А зараз на цій траві, під холодним нічним небом, сидів не «Даркнайт» і не легендарний капітан.

***

Він набрав інший номер. 

— Марку, — вимовив він, і в його голосі не залишилося нічого людського. — Мені потрібні камери, геолокація останнього дзвінка. Зараз же. І приготуй зброю. Я йду на полювання.

Каспіан залетів в машину, кинув телефон на сидіння і вже заніс руку над запалюванням, але в останню секунду зупинився. Холодний розрахунок на мить переміг лють. Він знав: якщо він поїде зараз наосліп, він її втратить.

Він вискочив з машини і рвонув назад у дім, ледь не збиваючи двері з петлями. За кілька секунд він уже був у кабінеті. Пальці шалено застукали по клавіатурі, активуючи приховану систему зовнішнього спостереження маєтку. Він прокрутив запис на десять хвилин назад.