55 Розділ

Моя щелепа напружилася так, що аж зуби заскрипіли. Спогад про лікарню, де він дозволяв собі зайве, вдарив у голову кров'ю.

— Ти в лікарні отримав по зубах, — процідив я, нагадуючи йому про ціну його зухвалості. — Нові виросли, чи тобі коронки поставили?

Дев’ян лише криво посміхнувся, поправляючи комір своєї куртки.

— Якщо я тебе побачу з нею в одному квадратному метрі, — я вказав пальцем йому в груди, — я викину тебе з вікна нашого дому раніше, ніж ти встигнеш відкрити його для безпечного польоту. Ти мене зрозумів? Я не жартую, Дев’ян. Вона — не частина твоїх ігор.

— Подивимось, — кинув він, вислизаючи з-під моєї руки до дверей.

Я перехопив його біля самої ручки, навалившись усім тілом і блокуючи вихід. 

— Я тобі подивлюсь, Дев’ян. Тільки спробуй хоч на секунду забути, чия вона, і ти дізнаєшся, що я зроблю. 

Я різко відчинив двері, даючи йому вийти. Дев пройшов у вітальню, намагаючись зберегти незворушний вигляд, але я бачив, як він мимохідь потер плече, за яке я його тримав.

Адель спостерігала за нами з крісла, перебираючи край пледа. Вона явно відчувала напругу, що висіла в повітрі, але мовчала, переводячи погляд з мене на Дева.

Дев’ян став біля кухонного острова, взяв в руки чашку, і на його обличчі з’явилася та сама самовпевнена посмішка, яку мені хотілося стерти ще в лікарні.

— Ти пам'ятаєш про нашу вечерю? — запитав він, дивлячись прямо на Аделін, ігноруючи мою присутність, наче я був частиною меблів.

Я відчув, як по шкірі пройшов холод. По-моєму від трохи недопетрав. Я зиркнув на нього так, ніби міг ропалити дирку.

Мій погляд перемістився на Аделін. Я чекав, що вона скаже.

— Пам'ятаю, — спокійно відповіла вона, підтягуючи плед вище до підборіддя. — Але я не знаю, коли зможу повечеряти з тобою.

Дев підняв брову, вже готуючись щось додати, але Адель швидко продовжила, перебиваючи його:

— Ми повечеряємо на відпочинку. З усіма разом. По руках?

Вона виставила долоню з-під пледа, пропонуючи цей “компроміс”. Я бачив, як вона намагається згладити кути, але саме слово “вечеря” у контексті з Девяном діяло на мене як червона ганчірка.

— “З усіма” — це ключове слово, — відчеканив я, роблячи крок до крісла, де сиділа Адель, і кладучи руку на його спинку, позначаючи свою територію. — Ніяких тет-а-тет, Девяне. Якщо я побачу вас за одним столом без зайвих свідків, вечеря закінчиться для тебе візитом до того ж лікаря, який виписував Адель.

Дев легенько вдарив по її долоні, закріплюючи угоду, і знову глянув на мене з тим самим викликом.

— По руках, Адель. З усіма, так з усіма. Каспіане, не будь таким власником, це псує твій імідж інтелектуала.

— Мій імідж — це останнє, що має тебе хвилювати, — я перевів погляд на Аделін. — Іди збирай речі. Ми виїжджаємо через дві години. І візьми ту теплу куртку. В Альпах не місце для тонких светрів.

Вона кивнула і повільно встала, прямуючи до кімнати. Коли вона проходила повз мене, вона на мить затримала руку на моєму передпліччі.