54 Розділ

— Я так і знав, що ви не спите! — вигукнув він, заходячи всередину без запрошення. — Париж готується до свят і... ого, Дарроу, у тебе вигляд, ніби ти щойно з рингу.

Я мовчки зачинив двері, намагаючись не дивитися на свої руки в помаді. Дев пройшов у вітальню, де Аделін усе ще сиділа на стільці, кутаючись у плед.

— О! Привіт! — вона весело махнула йому рукою, наче хвилину тому не вона провокувала мене. Її щіки все ще палали, але голос був напрочуд бадьорим.

Дев зупинився як укопаний, переводячи погляд з неї на мене. 

— Так... я, здається, щось пропустив? Чому професор виглядає так, ніби він хоче мене розчленувати, а ти світишся, як різдвяна гірлянда?

Я мовчки спостерігав, як Дев’ян господарює на моїй кухні, заглядаючи в шафки так, ніби він тут жив. Його безпосередність завжди межувала з нахабством, але зараз вона була особливо недоречною.

Я підійшов до Аделін, яка все ще сиділа на високому стільці. Простягнув їй руку, допомагаючи злізти, і пересадив її у велике м’яке крісло, в якому зазвичай працював. Вона затишно вмостилася забравшись з ногами, а я нахилився, дбайливо поправив краї її пледа, щоб вона не замерзла, і наостанок легенько клацнув її по кінчику носа.

— То чого ти приперся? — я повернувся до Дева, схрестивши руки на грудях.

— Як це чого? Різдво через пару днів! — він нарешті знайшов чашки й почав хазяйновито розставляти їх. — Ви взагалі збираєтесь якось святкувати? Чи будете сидіти тут і займатись соїми романтичними штучками? — він глянув у бік наборів масок, які лежали на столі.

— Тобі всі подробиці розказати? — мій голос став небезпечно низьким. Присутність третього зайвого в квартирі починала мене серйозно дратувати.

— О ні, я утримаюсь від такої інформації, — Дев підняв руки в захисному жесті, сміючись. — Але від можливості запросити вас в Альпи я не відмовлюсь. Я маю там невеликий маєток. Можна туди поїхати? Сніг, камін, відсутність зайвих очей...

— Ти в курсі, що операція була тиждень тому? — я холодно глянув на нього. — Аделін потрібен спокій, а не поїздка через пів країни.

— Так, але ми ж не будемо її мучати, — він хитро підморгнув Адель, ігноруючи мій вбивчий погляд. — Просто змінимо обстановку.

— Я тобі зараз око вирву, — спокійно пообіцяв я.

— Спробуй, — вигукнув Дев, ховаючись за кухонним острівцем.

— Я не проти, — раптом подала голос Адель із крісла. Її очі знову запалилися тим самим азартним вогнем, який я так любив і ненавидів одночасно.

— “Не проти” вона... я проти, — я обернувся до неї, але побачив її благальний погляд і зрозумів, що моя залізна воля знову дає тріщину.

— А можна ще покликати мою подругу? Лею? — додала вона, відчувши свою перемогу.

— Звісно! — миттєво відгукнувся Дев’ян, розпливаючись у посмішці. — Дівчата ніколи не бувають зайвими. Особливо подруги.

— І язика, напевно, я теж тобі вирву, — я потер перенісся, вже уявляючи, на який балаган перетвориться ця поїздка.

— У неї є брат, Крістіан, — вставила Адель, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ну що ж, і брата беремо тоді! — Дев плеснув у долоні. — Буде велика компанія. Каспіане, не будь буркотуном. Твоїй пацієнтці потрібні позитивні емоції. 

Я подивився на Аделін. Вона виглядала такою щасливою від самої ідеї цієї поїздки, що я просто не міг сказати “ні”. Але думка про Дев’яна, який знову крутитиметься поруч, змусила мої пальці мимоволі стиснутися в кулак.

— Добре, — здався я. — Але якщо я почую хоч один натяк на шум після десятої вечора, я викину вас усіх разом із вашим шампанським прямо в замети.

Я схопив Дева за лікоть і буквально заштовхав його у свою спальню, з гуркотом зачинивши двері. Я не хотів, щоб Адель чула розмову, яку ми далі будемо вести, але моє терпіння луснуло, як перетягнута струна.

Я притиснув його до стіни, не даючи йому шансу на його звичні жарти.

— Що ти робиш, Каспіане? — Дев виставив долоні вперед, але в його очах не було страху, лише те саме нахабство. — Я нічого не роблю, я просто піклуюсь про Аделін.

— Перед моїм носом? — я зробив крок ще ближче, так що між нашими обличчями залишилося кілька сантиметрів. Мої кулаки мимоволі стиснулися.

— А ти збираєшся її тут тримати всі свята? — він зміряв мене поглядом. — Я, по-моєму, в лікарні все сказав, а ти нічого не зрозумів. Ти думаєш, що замкнути її в клітці — це і є турбота?