54 Розділ

Раптом я почула дивний звук — немов на терасі хтось пройшов. Я завмерла, не дихаючи. Це міг бути просто сніг, що з’їхав з даху, але серце почало калатати в горлі.

Тиша величезного будинку почала тиснути на вуха. Кожен шурхіт здавався кроками, а кожен скрип мостини — чиїмось диханням. Я сиділа, втиснувшись у кут дивана, і не зводила очей із заскленої тераси. Раптом знову — чіткий, сухий звук, ніби підошва наступила на замерзлу гілку прямо під вікном.

Серце зробило кульбіт і застрягло десь у горлі. Руки миттєво стали крижаними. Я схопила телефон і тремтячими пальцями набрала Каспіана. Кожен гудок здавався вічністю.

— Алло? — пролунав його глибокий, спокійний голос. На фоні чути було шум відділку та чиїсь розмови. 

— Касс... мені страшно, — прошепотіла я, намагаючись не заплакати. — Тут хтось ходить. Я чую це.

Я почула, як він миттєво відійшов у тихіше місце. 

— Аделін, заспокойся. Це просто вітер. Будинок старий, він реагує на мороз. 

— Ні-і, Каспіане, там тінь... я бачила тінь біля вікна.

— Це дерева, маленька. Тіні від гілок на снігу через світло ліхтарів. 

— Точно? — я заплющила очі, намагаючись опанувати тремтіння. 

— Звісно. Я перевірив усі замки перед виходом. Ти в повній безпеці, обіцяю. 

— Добре... — я трохи видихнула. 

— Послухай мене. Йди в мою спальню, загорнися в ковдру і спробуй заснути. Я повернуся за годину, максимум — півтори.

— Розкажеш мені про щось, як повернешся? — запитала я, чіпляючись за його голос. 

— Все, що захочеш. Хоч про зірки, хоч про фізику океану. 

— Добре.

Я повісила слухавку. Його впевненість трохи передалася мені, але темні кути вітальні все ще здавалися загрозливими. Я підхопила плед і майже бігом кинулася до сходів, не озираючись.

Зайшовши в його кімнату, одразу зачинила двері. Я залізла під велику ковдру, згорнувшись калачиком, і прислухалася. Будинок знову затих. Шрам нив, нагадуючи про втому, і я почала повільно проваливатися в сон, рахуючи хвилини до повороту ключа в замку.

***

Тишу розвіяв звук у вітальні. Один, другий... Серце Аделін пропустило удар, а потім забилося об ребра, наче спійманий птах. 

«Це він. Це Каспіан», — промайнуло в думках. Вона зірвалася з ліжка, босими ногами торкаючись холодної підлоги, і кинулася до дверей. Вона вже уявляла, як впаде в його обійми, відчує запах винограду і забуде цей нічний кошмар.

Аделін рвучко відчинила двері, готова вимовити його ім'я, але слова застрягли в горлі.

Перед нею стояв не Каспіан. Висока фігура в чорному одязі дивилась прямо на дівчину. Обличчя приховувала щільна маска, з-під якої в темряві блищали лише очі — холодні, чужі, позбавлені будь-якої людяності. Жах накотив чорною хвилею, перехоплюючи дихання. Аделін налякано скрикнула, пронизливо, відчайдушно.

Тінь зробила крок вперед, і блондинка, підкоряючись тваринному інстинкту виживання, кинулася назад. Вона захлопнула двері, впираючись у них усім тілом, пальці до болю стиснули дерево. Але з того боку почалося щось жахливе: ручка дверей шалено засіпалася, удари в полотно були такої сили, що дівчину відкинуло на підлогу. Вона почала задкувати, перебираючи руками й ногами по килиму, озираючись навколо в пошуках порятунку, але кімната перетворилася на пастку.

Двері з гуркотом відчинилися. Постать повільно зайшла всередину, її рухи були хижацькими, спокійними. Волосся Аделін розпатлалося, закриваючи очі, але крізь пасма вона бачила, як тінь насувається на неї.

— Х-хто ти? — голос дівчини зірвався на хрип. 

— Де Дарроу? — прозвучав спотворений, чужий бас, у якому відчувалася знущальна посмішка.

Постать нахилила голову, підійшла впритул, нависаючи над Аделін так, що вона відчула холод, який виходив від його одягу. В останній момент вона вислизнула, проскочивши під його рукою, і стрімголов кинулася на кухню. Там, у світлі місяця, блиснула сталь. Схопивши ніж, вона обернулася саме тоді, коли тінь замахнулася на неї. Аделін різко викинула руку вперед. Лезо увійшло в передпліччя нападника.

Почулося шипіння, і на світлу підлогу кухні впали перші важкі краплі крові. Це дало їй секунду. Вона вибігла на вулицю, у морозну ніч, але поранений звір був швидшим. Тінь наздогнала її біля самих воріт, грубо схопивши за горло. Аделін підняло над землею, повітря перестало надходити в легені. Слідом прилетів важкий удар по обличчю — у роті з'явився присмак заліза, з розбитої губи потекла тонка цівка крові. Останнє, що вона відчула — як її жорстко кидають на заднє сидіння машини зі словами “якщо не він, тоді ти”. Двері зачинилися, двигун заревів, і чорний автомобіль зник за поворотом, лишаючи по собі лише хмару снігового пилу.

Рівно через десять хвилин на подвір’я заїхало авто Каспіана. Він поспішав. Він порушував правила, летів на червоне світло, бо його серце було не на місці. Він хотів якнайшвидше обійняти свою маленьку дівчинку, щоб вона більше не боялася тіней.

Каспіан вийшов з машини, помітивши відчинені навстіж вхідні двері. Його обличчя вмить зблідло. 

— Аделін? — вигукнув він, вбігаючи в дім.