53 Розділ

На годиннику була дев’ята ранку. Париж за вікном тільки починав прокидатись у свій вихідний. Я сидів за кухонним островом з ноутбуком. Тихий шурхіт змусив мене підняти голову.

Аделін вийшла з кімнати, повністю загорнута в теплий плед, так що виднілося лише її обличчя і розпатлане після сну волосся. Вона мовчки підійшла і сіла на високий стілець прямо навпроти мене.

Я закрив кришку ноутбука. Її очі здавалися величезними. Вона не виглядала втомленою — скоріше, дуже зосередженою.

— Чому не спиш? — тихо запитав я.

Вона нічого не відповіла. Замість цього вона повільно витягнула руку з-під пледа і поклала її на мою долоню, яка все ще була в тих самих смужках помади. Вона почала повільно водити пальцем по червоному сліду, наче стираючи його.

— Я бачила, як ти сидів біля мого ліжка вночі, — її голос був низьким, ще ранковим. — Ти тримав мене за руку, так?

Я мовчав. Заперечувати було безглуздо. Я просто дивився, як її тонкі пальці переплітаються з моїми.

— Ти сказав у супермаркеті, що я — хаос, — вона нарешті підняла погляд на мене. — Але ти не договорив. Тобі подобається цей хаос, Каспіане. Тобі подобається, що я розмальовую твої руки помадою. 

Я повільно встав, не відпускаючи її руки, і зробив крок до неї. Вона не поворухнулася, лише закинула голову назад, щоб бачити моє обличчя. Я схилився до неї, обіймаючи сзаду.

— Ти хочеш знати правду? — я провів великим пальцем по її нижній губі, знову нахиляючись до самого вуха. — Ти стираєш мене. Кожного разу, коли ти дивишся на мене так, я забуваю всі закони фізики, крім одного — закону тяжіння до тебе. І цей закон зараз сильніший за все, що я знаю про цей світ.

Я відчув, як вона здригнулася під моїми словами. Я взяв її обличчя в руки, нахилився і просто завмер за міліметр від її губ, так що наше дихання змішалося в один гарячий потік. 

— Мій. 

У цей момент по моїй шкірі пройшли сироти — не від холоду, а від того, як владно вона це вимовила.

Я розвернув стілець, тепер я дивився їй прямо в очі. Мої руки вперлись в стіл, замикаючи її в просторі між моїм тілом і стільцем.

Аделін повільно витягнула руки з-під пледа. Вона не намагалася мене поцілувати. Замість цього вона поклала долоні мені на груди, прямо над серцем. Я відчув, як її пальці міцно стиснули тканину моєї футболки, м’явши її. Її дихання було частим, і я бачив, як здригається її ключиця при кожному вдиху.

— У тебе серце б’ється так, ніби ти тільки-но пробіг крос, — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі. — Професор Дарроу втрачає самовладання?

Я перехопив її зап'ястя. Мої пальці зімкнулися на її тонкій шкірі, відчуваючи пульс, який бився так само швидко, як і мій. Я повільно розтиснув її кулаки і переплів свої пальці з її. 

Вона подалася вперед, торкаючись своїм лобом мого. Я заплющив очі на секунду, концентруючись на тому, як її пальці у відповідь стиснули мою руку. Це було боляче і солодко одночасно.

Адель вивільнила одну руку і повільно провела кінчиками пальців по моїй щоці, спускаючись до шиї. Вона затрималася там, де пульсувала вена, і я відчув, як по моїй спині пробіг електричний розряд. Її дотик був легким, але я відчував його так само чітко, як опік.

Я наблизився ще на міліметр, відчуваючи її губи зовсім поруч, але так і не торкнувся їх. Я просто вдихав її запах, відчуваючи, як кожна клітина мого тіла реагує на її близькість. Наше переплетіння пальців стало настільки міцним, що здавалося, ми стали одним цілим.

Дзвінок у двері знову зіпсував момент, але ми обоє навіть не здригнулися. Ми продовжували дивитися одне одному в очі.

— Хтось прийшов, — прошепотіла вона, хоча її рука все ще повільно гладила мою шию, змушуючи мою шкіру покриватися сиротами.

— Мені все одно, — відповів я, не відводячи погляду. 

Я не відривав погляду від її очей, поки мої пальці продовжували міцно тримати її руку. Дистанція між нами була такою мізерною, що я відчував, як тремтять її губи. 

— Знаєш, Аделін, — я прошепотів це їй прямо в губи, ледь торкаючись їх своїм подихом, — якби не ці шви, — Її пальці вп’ялися в мої долоні.

Я відчув, як її коліно повільно піднялося, випадково чи навмисно ковзнувши по моїй нозі. Але в цей момент у двері почали гатити кулаком. Наполегливо і ритмічно. Момент розсипався на дрібні друзки. Я заплющив очі, намагаючись опанувати себе, і повільно відсторонився.

— Хто б це не був, я його вб’ю, — процідив я, поправляючи волосся.

Я пішов до дверей, відчуваючи, як адреналін усе ще гуляє по венах. Різко смикнув ручку. На порозі стояв Дев’ян. Він виглядав розпатланим, з якимось пакунком у руках, і явно не збирався вибачатися за візит.