52 Розділ

Коли вона відійшла, Адель тихо пирхнула: 

— “За розпорядженням директора”? Каспіане, ти брешеш так само впевнено, як доводиш теореми.

— Я не брешу, я розставляю пріоритети, — я знову потягнув візок. — А тепер, поки ми не зустріли папу Римського, ми йдемо на касу.

— Ну ні, давай ще зайдемо туди... — вона вказала пальцем у бік відділу з декором для дому, де вже виблискували перші різдвяні вогники.

— Ні. Ми йдемо на касу, — мій тон не передбачав заперечень. Я вже відчував на собі погляди половини магазину.

— Касс... — вона протягнула моє ім'я так м’яко, що в інший час я б здався.

— Аделін, я сказав — на касу. Твій ліміт “п’ятнадцяти хвилин” перетворився на годину сорок. Ти вже бліда, як папір, — я м’яко взяв її за уку і повів до виходу з літературного відділу.

Ми їхали крізь сутінковий Париж. Місто вже почало вдягатися в ілюмінацію. В машині пахло кавою, випічкою та тими самими солодкими парфумами, якими вона мене “помітила”. Адель сиділа тихо. Її рот був зайнятий круасаном, вона втомлено дивилася у вікно на гірлянди, що миготіли на вітринах.

— Ти в курсі, що скоро Різдво? — раптом запитала вона, не повертаючи голови.

— Чув таке, — сухо відповів я, концентруючись на дорозі. Для мене свята завжди були лише днями, коли університет зачинявся.

Вона різко повернулася і глянула на мене так, ніби я щойно зморозив найбільшу нісенітницю у світі або заперечив закон всесвітнього тяжіння.

— “Чув таке”... — перепитала вона з неприхованим обуренням. — Цього року ми хоча б будемо відмічати?

— Не знаю. Я ніколи не бачив у цьому особливого сенсу.

Адель лише важко зітхнула і відкинулася на сидіння, пробурмотівши щось про «професорів-Грінчів», але я помітив, як вона міцніше притиснула до себе нову книгу.

Коли ми зайшли до мого помешкання, контраст був разючим. Після яскравого, хаотичного супермаркету моя квартира зустріла нас стерильною тишею, холодним мармуром і панорамними вікнами, за якими мерехтів Париж. Тут не було жодної зайвої деталі. Жодного “котика”. Жодного натяку на Різдво.

Адель зупинилася посеред вітальні, тримаючи в руках пакети, і озирнулася навколо.

— Тут так... тихо, — прошепотіла вона. — Навіть страшно.

— Тут спокійно, — виправив я її, забираючи пакети й ставлячи їх на кухонний острів. — Відвикла за тиждень? Лягай, я принесу тобі води і ліки.

Я бачив, як вона збиралася щось заперечити, знову виявити свою впертість, але втома нарешті взяла своє. Її плечі опустилися.

— Каспіане, — покликала вона, коли я вже пішов на кухню.

— Що?

— Я все одно поставлю тут ялинку в цьому році. Навіть якщо ти вирахуєш, що вона псує аеродинаміку твоєї вітальні.

Я на мить зупинився, дивлячись на порожній кут біля вікна.

— Роби все, що хочеш.

Я допоміг їй дійти до ліжка. Як тільки вона торкнулася подушки, її очі заплющилися самі собою. Втома після лікарні та цієї затяжної прогулянки накрила її миттєво. Я накрив її ковдрою, затримавши руку на її плечі трохи довше, ніж планував. Вона була теплою і нарешті спокійною.

Я вийшов у вітальню, де на столі залишилися пакети. Розібрав речі. Подивився на свою руку, яка все ще була розмальована червоними смугами. Треба було змити, але я чомусь не поспішав.

Дістав телефон і просто ввів у пошуку: “Де купити ялинку в Парижі?”.

Потім сів у крісло у вітальні і відкрив ноутбук, щоб нарешті відправити статтю, але замість цього просто дивився на порожній екран. Всі ці графіки здавалися другорядними.

Раптом з її кімнати почулося сонні шепотіння: 

— Касс..?

Я миттєво опинився в дверях. 

— Не йди в свій кабінет, — пробормотала вона, не розплющуючи очей. — Там холодно.

Я сів біля її ляжка. 

— Я не піду. Я буду тут.

Я взяв її руку у свою. Моя долоня торкнулася її пальців. Це було дивно, нелогічно і зовсім не схоже на мене, але мені вперше за довгий час було просто добре.

Я сидів так годину, дві. Дивився, як світло ліхтарів за вікном малює візерунки на стіні. Різдво, кажеш? Ну що ж, мабуть, цього року мені доведеться навчитися розбиратися в гірляндах так само добре, як у законах фізики.