44 Розділ

Він нахилився, торкнувшись своїм чолом мого — так м’яко, так тихо. Його подих ковзнув по моєму обличчю, теплий, впевнений, занадто близький. Тоді він дозволив собі короткий, стриманий поцілунок, що більше запалював, ніж заспокоював.

— Три-два? — примружився.

Я ніби вибухнула зсередини — долонею з усієї сили вдарила його в груди. Він майже не зрушив з місця, лише відхилився, а в його погляді спалахнула грайливість і веселощі.

Я розвернулася і пішла до входу в будівлю. Кроки лунали занадто голосно у моїх вухах. Я не знала, куди подіти руки: вони тремтіли.

— Адель, — його голос накрив мене ззаду, тихий, але твердий.

Він наздогнав мене за два кроки. Уже без посмішки, без жарту. Обличчя серйозне, стримане. Я зняла пальто з плечей і простягнула йому. Він не одразу взяв — просто дивився на мене так, ніби щось обмірковував. Я вже майже забрала руку, але він усе-таки перехопив пальто і кивнув.

— Додому приходь раніше, — сказав він сухо, спокійно, але в голосі було щось, що змусило мене здригнутися. Не прохання. Не наказ. Радше… турбота, захована за холодом. Я хотіла щось відповісти, але він уже повернувся, закинув пальто на плече, і пішов впевненою, спокійною ходою. А я стояла й дивилась йому вслід, стискаючи пальці так, що нігті впивались у шкіру.
Я розвернулась і пішла до своєї шафки взяти верхній одяг. після того вийшла. Довгий день. Багато клієнтів. Нарешті додому.

Світло в квартирі горіло теплим жовтуватим відтінком — тим, що створює ілюзію безпеки після довгого холодного дня. Я зайшла всередину, зачинила за собою двері стегном, зняла куртку, шарф, повісила все на гачок і видихнула — нарешті тепло. Нарешті тиша. У вітальні було чути ледь помітний шум — значить, Каспіан вдома. Я пройшла на кухню, налила собі води в прозору склянку. Обперлась ліктями на барну стійку, піднявши погляд на темне велике панорамне вікно навпроти кухні за диваном і кріслами.

У цей момент двері до його кімнати тихо прочинилися. Каспіан вийшов. У білій футболці, з тінню втоми на обличчі, але з тим самим рівним поглядом.