44 Розділ

Ларуш мовчав. Його погляд метнувся від чекової книжки до мого обличчя. У залі засідань він був захисником моралі, але тут, у моєму кабінеті, він був просто адміністратором, якому потрібно латати дірки в бюджеті.

— Це не виправить репутаційні ризики, — пробурмотів він, хоча його голос уже втратив колишню впевненість.

— Репутація — це теж товар, — відрізав я. — Зробіть так, щоб Адель ніхто не чіпав. Жодних пліток, жодних комісій. Вона на лікарняному, а після повернення її статус має бути недоторканним. Це моя умова як вашого нового головного інвестора.

Я підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Ларуш ще кілька секунд дивився на мене, потім кивнув, підібравши чек.

— Я почув вас, Каспіане. Сподіваюся, ви знаєте, у що вв’язуєтесь.

Коли двері за ним зачинилися, я знову сів. Я щойно купив їй безпеку, але я все ще не знав, як купити собі її прощення.

Я знову занурився в роботу, намагаючись втопити в цифрах і графіках власну тривогу. На моніторі світилася чернетка статті для Nature Physics — престижного наукового видання, публікація в якому для будь-якого професора була б вершиною кар’єри. Але мені було начхати. Для мене це було просто механічним заповненням вільного часу, який без неї став нестерпно порожнім.

За вікном знову стемніло. Париж запалив вогні, але для мене місто залишалося похмурим. Сів у машину. Дорога додому нагадувала нескінченну петлю. Клацнув замок, і я увійшов у пусту квартиру. Холодна тиша кухні. Порожня спальня.

Дежавю. Кожна деталь нагадувала про вчорашній вечір, про вчорашню катастрофу. Ранок. Знову сіре світло крізь жалюзі. Я діяв за інерцією: кава, сорочка, запонки. Університет зустрічав мене тим самим гулом. Пари. Сотні облич, серед яких немає того єдиного, яке я шукав. Я викладав матеріал, відповідав на питання, але я не там. Я не в палаті номер 402.

Вечір. Квартира. Знову пуста квартира. Я подивився на ліжко і зрозумів, що не можу змусити себе лягти. Кожен наступний день перетворився на ідентичний зліпок попереднього — сірий і позбавлений сенсу.

Я знову сів за стіл, відкрив ноутбук, але замість статті почав переглядати записи камер спостереження університету за той день, коли була бійка. Вчора я попросив їх у охоронця. Я дивився, як вона йде коридором, як тримає голову... як вона намагається бути сильною.

На годиннику була північ. Третя доба мого особистого пекла. Усе мало бути просто. Звичайний договір. Але життя — це не фізична модель, де можна знехтувати похибками. Моєю похибкою стали почуття, і тепер ціна моєї помилки вимірювалася днями в лікарняних стінах. Я хотів бути поруч кожну секунду, але боявся, що моя присутність лише завадить їй дихати.

Ранок суботи. Я нарешті наважився. Париж ще не встиг прокинутися, коли я вже паркував машину біля госпіталю. Я зайшов у палату.

Адель спала. Світло з вікна м’яко лягало на її обличчя, підкреслюючи розсип веснянок і світлі пасма волосся на подушці. Я підійшов до тумбочки й обережно поставив банку з її улюбленими кавуновими цукерками, яку власноруч перев’язав тонкою стрічкою. Маленька дрібниця, яку я запам’ятав, і точно не збирався ніколи забувати.

Я не хотів її будити. Просто сів на стілець біля вікна, обперся головою на руку, ліктем впершись у підвіконня, і почав спостерігати. Яка ж вона вродлива. Така тендітна, але з характером, який здатен зламати мене.

Двері прочинилися. Я очікував побачити медсестру, але на порозі з’явився той, кого я найменше хотів бачити в цьому інтимному просторі. Едісон.

Він виглядав сміливішим, ніж в університеті. Його погляд не впав під моїм тиском. Він мовчки підійшов до ліжка, поклав пакунок яблук біля моїх цукерок і посадив м’якого ведмедика біля її руки. Потім він кивнув на двері.

Ми вийшли в порожній коридор.

— Аделін не любить яблука. — промовив я.

— А без костюма ви виглядаєте як звичайна людина.

— Це помилкове враження, — відрізав я. — Що ти тут робиш?

— Прийшов до неї. А ви? Що між вами? — він дивився мені прямо в очі.

— Те, у чому вона тобі відмовила, — я зробив крок ближче, заповнюючи собою простір.

— Ви зустрічаєтесь?

— Я думаю, що це не твоя справа.

Едісон напружився. Його кулаки стиснулися. 

— Так чи ні? — наполягав він.

— Я не скажу, — мій голос був низьким і загрозливим.

— Значить, зустрічаєтесь?

— І такого я теж не казав. Не намагайся будувати логічні ланцюжки там, де тобі бракує вхідних даних.

Я розвернувся, щоб зайти назад у палату. Едісон зробив рух, збираючись піти слідом, але я різко виставив руку, зупиняючи його одним жорстким жестом.