42 Розділ

— Ти прийшла в себе? — я миттєво опинився поруч, нависаючи над нею. — Зачекай, я покличу лікаря.

— Касс... — вона схопила мене за руку..

— Так? — я затамував подих.

— Ти такий гарний... — прошепотіла вона, розтягуючи слова. Її погляд блукав по моєму обличчю, не фокусуючись.

Наркоз ще міцно тримав її, вона почала нести всяку нісенітницю.

— Знаєш, — вона раптом спробувала підняти руку, щоб торкнутися моєї щоки, але пальці лише безсило мазнули по повітрю. — Раніше ти здавався мені вовком. Таким злим, зубастим... який тільки й чекає, щоб мене проковтнути. А зараз... ти схожий на великого ведмедика. Такого м’якого, хоча й сердитого. Хочеться просто залізти тобі під сорочку і там заснути.

Я важко зітхнув, обережно перехоплюючи її долоню. 

— Засинай поки під ковдрою.

— Не буду... — вона вперто хитнула головою, і її очі на мить сфокусувалися на мені. — Це якийсь шедевр, Каспіане. Твої очі. Наче я дивлюся на ліс, у якому хочу заблукати. Ти ж мене не виведеш звідти, правда? Бо я тебе так сильно... так сильно…

Вона замовкла на півслові, розпливаючись у безглуздій, але такій ніжній усмішці. 

— Ти ж знаєш, що ти мій? Навіть якщо ти професор, навіть якщо ти сердишся. Мій.

Вона була неймовірна. Навіть у цьому безладному стані, з розпатланим волоссям і цими своїми «оленячими очима», вона примудрялася бити точно в ціль. 

Я викликав лікаря; він швидко з’явився в палаті, оглянув її, перевірив показники на моніторах і заспокійливо кивнув.

— Це нормальна реакція на препарат, — тихо промовив він. — Скоро вона засне глибоким сном. Не зважайте на ці слова, пацієнти в такому стані часто плутають вигадку з реальністю.

— Звісно, — коротко відповів я, не зводячи очей з її обличчя.

Невдовзі Адель і справді поринула в глибокий, тепер уже природний сон. Я поїхав лише тоді, коли переконався, що вона спить спокійно. Дорога додому здавалася нескінченною. Нічне місто розпливалося в лобовому склі неоновими плямами. Я вів машину на автопілоті, а в голові досі звучало її тихе «Касс».

Увійшовши в порожню квартиру, я першим ділом пішов у ванну. Я зняв сорочку. Тканина полетіла в пральну машину. Повернувшись до дзеркала, я мимоволі торкнувся шрама на плечі — груба, нерівна шкіра, пам'ять про ту саму пожежу. Тоді я врятував її, а тепер сам знову заганяю в лігво смерті.

Я пішов на кухню. Рука звично потягнулася до кавомашини — мені потрібен був цей гіркий смак, щоб прийти до тями. Але щойно я взявся за чашку, в пам'яті виринув її голос: “Не пий стільки кави, Каспіане, ти ж знову не будеш спати”.

Я завмер. Подивився на чорну рідину, а потім одним різким рухом вилив її в раковину. Замість цього налив собі звичайної води. Холодний дотик скла до пальців трохи протверезив.

На годиннику вже була десята вечора. Я сперся рукою на кухонний стіл — на те саме місце, де вчора вона стояла спиною до мене. Квартира здавалася завеликою, занадто холодною без її присутності, без її тихих кроків і безглуздої інформації.

Я зрозумів, що спати не зможу. Кожен раз, коли я заплющував очі, я бачив, як вона осідає біля дошки. Я дістав свій ноутбук, відкрив свою статтю про термодинаміку, але літери не складались в слова, а слова в речення.

Ентропія. Незворотні процеси. Фізика знала все про світ, але вона нічого не могла сказати мені про те, як жити далі, якщо вона вирішить мене послухатися і справді втече.

Ранок зустрів мене сірим паризьким небом і металевим присмаком втоми. Я не спав ні хвилини. О шостій ранку я вже був на ногах. В університеті атмосфера була наелектризована. Колеги відводили погляди, а студенти замовкали, коли я проходив повз.

П'ять пар поспіль. Я стояв перед аудиторіями, тримав крейду, листав підручник, показував нові презентації. Я виводив формули, пояснював закони механіки, але в голові пульсувала лише одна картинка: Адель на білому простирадлі. На третій парі я зловив себе на тому, що дивлюся на її порожнє місце на четвертому ряді. Едісон сидів там, похмурий і пригнічений. 

О четвертій годині я увійшов до зали засідань. Масивний дубовий стіл, старі портрети на стінах і п'ять членів ради з обличчями, що не виражали нічого, крім турботи про репутацію закладу. Директор Сорбонни, місьє Ларуш, поправив окуляри й кивнув мені на вільний стілець.