42 Розділ

— Серійними бувають тільки вбивці і маніяки. 

— А ви хба не такі? — Вона вплела в моє волосся витончену прикрасу з перлинами та смарагдовими кристалами, яка сяяла в світлі ламп. 

І правда, ми вбиваємо одне одного, але мені подобається розчинятися в цьому чоловікові. Зним я щаслива, а без нього я розіб’юсь швидше. Подивимось, що з цього вийде. 

Потім був макіяж: глибокі тіні, що робили погляд загадковим, і та сама винна помада. Коли я закінчила допомагати з образом їй, ми нарешті були готові.

Ми вийшли з кімнати і почали повільно спускатися сходами. У вітальні панувала тиша, яку порушувало лише потріскування дров у каміні. Троє чоловіків у чорних смокінгах стояли біля підніжжя, і в момент нашої появи вони синхронно замовкли.

Каспіан стояв трохи осторонь. Смокінг сидів на ньому так бездоганно, ніби він народився в ньому. Коли він підняв голову і побачив мене в смарагдовій сукні, з цією зачіскою і вогнем у погляді, його рука, що тримала келих, на мить здригнулася. Він дивився так пильно, ніби намагався запам'ятати кожен міліметр мого образу.

Дев’ян, оговтавшись першим, зробив крок вперед. Його обличчя просяяло. 

— Аделін, ти... у мене просто немає слів. Дозволиш? — він елегантно запропонував мені свою руку, збираючись вести до машини.

Але Лея, пам’ятаючи нашу розмову в магазині, діяла блискавично. 

— Ой, Деве, мені якраз потрібна твоя допомога з сумкою! — вона перехопила його руку, буквально вчепившись у нього, і почала відтягувати до виходу. — Крістіане, не стій як стовп, допоможи нам з дверима!

Кріс, спантеличений напором сестри, пішов за ними. За секунду вхідні двері зачинилися, і ми з Каспіаном залишилися в будинку самі.

Каспіан повільно підійшов до сходів, де я досі просто стояла. Він не пропонував руку — він просто стояв і дивився, на мене.

— Ти казала, приховувати стосунки — це важко, — він ледь облиав губи. — Але знати, що я не можу тебе зараз поцілувати, хоча всередині все кричить про зворотне... ось що насправді нестерпно, Аделін.

Він провів кінчиками пальців по моїй оголеній руці.

— Ми запізнимося, професоре, — прошепотіла я, хоча мені зовсім не хотілося йти.

— Нехай чекають. — відповів він, нахиляючись до мого вуха.

Коли двері за Леєю та хлопцями зачинилися, простір вітальні наче звузився, залишаючи нас у вакуумі, де існував лише запах хвої від каміна та аромат моїх парфумів.

Каспіан не зводив з мене очей. Його погляд повільно ковзав по смарагдовому атласу, затримуючись на відкритих плечах і піднімаючись до зачіски з перлинами. Я зробила крок до нього, відчуваючи, як високі підбори додають мені впевненості.

Він тримав келих із недопитим вином. Не розриваючи зорового контакту, я м’яко вихопила скло з його пальців. Мої нігті ледь відчутно дряпнули його шкіру, і я помітила, як на його шиї смикнувся кадик. Я зробила повільний ковток, дивлячись йому прямо в зіниці, і поставила келих назад у його руку, залишивши на склі чіткий відбиток винної помади.

Каспіан опустив погляд на цей слід. У його очах промайнуло щось темне й первісне. Він повільно підніс келих до губ і відпив саме в тому місці, де щойно торкалися мої губи.

— Ви вмієте бути спокусливою, мадемуазель Мартон, — прошепотів він, і його голос вібрував від стриманої напруги.

Він поставив порожній келих на стіл, не зводячи з мене важкого погляду. Я підійшла ще ближче і впевнено взяла його під руку. Його лікоть був міцним як скеля, і через тонку тканину смокінга я відчула жар його тіла.

Каспіан зняв із вішака моє біле пальто. Він допоміг мені одягнути його, але не поспішав прибирати руки з моїх плечей. Його долоні на мить затрималися там, вказівні пальці ледь помітно погладили ключиці, змушуючи мене здригнутися. Він нахилився до мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом:

— Сьогодні ввечері я не відпущу тебе від себе ні на крок.

Він відчинив масивні дубові двері, пропускаючи мене вперед у морозну альпійський вечір. Сніг іскрився під світлом ліхтарів, але я не відчувала холоду — рука Каспіана дбайливо підтримувала мене, я поклала руку на його передпліччя, допомагаючи йти по слизькій стежці.

Біля машини він випередив мене, відчинив дверцята й подав руку. Його пальці міцно стиснули мої.

Ми поїхали до будинку культури. В салоні панувала напружена, але солодкувата тиша. Каспіан вів машину однією рукою, а іншу переплів з моєю і поклав собі на коліно. 

Будинок культури, що ззовні зберіг чарівність старої французької архітектури, всередині перетворився на справжній різдвяний палац. Кришталеві люстри відкидали на паркет тисячі іскор, а високі ялини з штучним снігом, прикрашені декоративними свічками та срібними нитками, наповнювали повітря ароматом свята.

Як тільки ми переступили поріг, стало зрозуміло, що статус Каспіана та Девяна тут добре відомий. Адміністратор у лівреї миттєво впізнав їх, розпливаючись у шанобливій посмішці, і, оминувши загальний натовп, провів нашу компанію до тихого балкону, куди вхід був явно обмеженний. Це була затишна зона з важкими оксамитовими багряними шторами, звідки відкривався ідеальний вид на бальну залу, але ми залишалися напівприхованими від допитливих очей.