41 Розділ

Пара почалася, студенти розсівалися по місцях, шум потроху затихав. Дарроу зайшов, поправив окуляри і взявся до дошки. Голос його звучав спокійно, рівно, але в кожному слові відчувалася вага знань: він пояснював нову тему з фізики, наводив приклади з життя, малював формули. Декілька студентів щось перепитували, він без підвищення голосу відповідав, уточнюючи, пояснюючи ще раз. Клас наповнився тихим гулом записів у зошитах.

Я сиділа в кутку, намагаючись сконцентруватися, але біль у животі ще тягнув мене, і я час від часу стискала зуби, приховуючи неприємні відчуття. Дарроу, помітивши це, почав ходити між рядами. Він пройшовся повільно між рядами, і коли підійшов до мене, його погляд упав на мій зошит.

— Тут невеличка помилка, — сказав він тихо, нахилився і взяв мою ручку. Він акуратно приклав її до зошита, ніби виправляє формулу, але насправді почав писати щось своє. Я підняла очі і побачила, як його погляд уважно вивчає мою реакцію. Він написав: Що сталося?

Я похитала головою вбоки, ледве помітно, і потім дописала: Хочу зустрітися після цієї пари на задньому дворі.

Дарроу кивнув мені, легенько, ледве помітно, і пішов далі, повертаючись до дошки. Його голос знову заповнив клас, спокійний і впевнений: він пояснював тему динаміки тіл, наводив приклади з руху планет, піднімав руки студентів, щоб вони самі обчислювали прості завдання, а потім м’яко вказував на помилки і пояснював, як їх виправити. Його лекція була одночасно жорсткою і легкою для сприйняття, і навіть я, відволікаючись від болю, намагалася слідкувати за його словами.

Дзвінок пролунав, і я швидко вийшла з аудиторії, направляючись до шкільного двору. За сміттєвими баками помітила дівчат, що зупинилися біля мене, але я відвернулась від них. Повітря було холодне, легкі сніжинки танули у світлі, а серце калатало, страх підібрався до горла, і намотав ком.

Каспіан з’явився у довгому пальто, величний, спокійний і водночас владний. Я лише зрозуміла, що забула одягнутися, але він без слів зняв своє пальто і накинув мені на плечі, тепло охопило мене миттєво.

— Що сталося, Адель? — спитав тихо, з тією глибиною голосу, що змушувала прислухатися до кожного слова.

— Нічого, просто… — прошепотіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча відчуття холоду і серце в грудях протирічили всьому.

Я взяла його за руку. Вона була велика, сильна, тепла. Під закатаними рукавами його сорочки виднілися жилки на руках — тверді й впевнені. Він накрив мою руку своєю, і я ледве стримала здивування.

— Ну що? Тобі погано? — його голос м’яко, але владно обіймав мої думки.

— Ні, я… я просто… — я подивилась убік сміттєвих баків, де дівчата тихо показували сердечки, сміючись.

Я взяла його за галстук, встала на носочки і сказала йому на вухо:

— Я люблю тебе…