41 Розділ

— Ти сам сказав — правила понад усе, — нагадала я з усмішкою. — Йди. Ми побачимося завтра на балу. Обіцяю, я залишу тобі один танець.

Він повільно відпустив мене.

— Один танець? — він коротко засміявся, поправляючи свій светр, який я встигла добряче зім'яти. — Мадемуазель Мартон, ви дуже погано знаєтеся на відсотках. Тоді він буде всього лиш один.

Він ще раз швидко, майже власницьки поцілував мене в кутик губ і, не озираючись, пішов до сходів.

***

Ранок в Альпах почався з яскравого сонця, що відбивалося від свіжого снігу прямо в панорамні вікна вітальні. Поки чоловіча частина компанії намагалася прийти до тями після вчорашніх ігор та «сніжинок» у кучугурах, ми з Леєю вже були на ногах.

Каспіан, який, здавалося, єдиний виглядав бадьорим, мовчки простягнув мені ключі від свого авто, коли я заїкнулася про шопінг. 

— Тільки обережно на поворотах, — лише й сказав він, проводжаючи нас поглядом.

Ми припаркувалися біля елітного торгового центру в підніжжі гір. Тут панувала атмосфера свята: хвойні гірлянди, запах імбирного печива та вітрини, що засліплювали блискітками.

— Так, подружко, стратегія така, — Лея рішуче зайшла в перший же бутік, — нам треба щось таке, щоб твій професор забув усі закони фізики, а Дев’ян зрозумів, що його шанси дорівнюють абсолютному нулю.

— Лею, ми ж домовлялися про конспірацію — це по-перше. По-друге, він не забуде закони фізики навіть якщо прийде кінеь світу. — відповіла я, розглядаючи ряди з шовковими сукнями.

— Конспірація закінчується там, де починається червона доріжка, — відмахнулася вона, витягаючи вішак із сукнею кольору електрик. — Приміряй це!

Ми провели в примірочних не менше трьох годин. Це був справжній марафон:

Першим кандидатом на “найкращий наряд вечора” стала пишна сукня в стилі «принцеса». 

— Ні, — відрізала я, дивлячись у дзеркало. — У цьому я схожа на зефірку. Каспіан просто не зможе підійти до мене ближче ніж на метр через цей поділ. А мені... ну, мені потрібно ближче.

Другою стала золота сукня в лелітки. 

— Ти виглядаєш як статуетка Оскар, — винесла вердикт Лея. 

— Гарно, але занадто кричить. Нам потрібна елегантність, яка вбиває наповал, а не засліплює зір.

І ось, у третьому магазині, у самому кутку я побачила сукню, в яку зразу акохалась.

Це була сукня з важкого темно-смарагдового атласу. Глибокий колір хвої, що ідеально пасував до моїх очей. Тонкі бретелі, відкрита спина до самого попереку і розріз від стегна, який з'являвся лише під час ходьби. Вона облягала тіло, як друга шкіра, підкреслюючи кожен вигин.

Коли я вийшла з примірочної, Лея просто замовкла, тримаючи в руках свої пакунки. 

— Ого... — нарешті видихнула вона. — Адель, якщо він побачить тебе в цьому... я не впевнена, що ви взагалі доїдете до балу. Він просто розверне машину назад до маєтку.

— Ти думаєш, не занадто сміливо? — я покрутилася перед дзеркалом, відчуваючи прохолоду тканини на шкірі.

— Це ідеально. Це «тиха розкіш» з гучним підтекстом, — Лея підійшла ближче, поправляючи мені волосся. — Бери її. А я візьму ту чорну з відкритими плечима. Будемо як дві фатальні жінки.

Ми купили ще шпильки на неймовірних підборах, я сподівалася, що Каспіан знову не почне лекцію про мою реабілітацію, декілька прикрас та нову помаду — цього разу ще темнішу, майже винну.

— Слухай, — сказала Лея, коли ми вже йшли до парковки, навантажені пакетами, — а що ми скажемо Крісу і Деву? Чому ми поїхали на машині Дарроу?

— Скажемо, що у нього найкраща підвіска для гірських доріг, — усміхнулася я, ховаючи ключі в сумочку. — І що він, як справжній джентльмен-викладач, просто не міг відмовити бідним студенткам.

— Ну-ну, — хмикнула Лея. — Головне, щоб цей «джентльмен» не видав себе першим поглядом, коли побачить розріз на твоїй спідниці.

Лея підморгнула мені так хитро, що я зрозуміла: конспірація під загрозою.

— То ви зустрічаєтесь. — вона сказала це так буденно, ніби казала про погоду, але очі її горіли цікавістю.

— Ну, не те щоб... — почала я, намагаючись врятувати ситуацію.

— Аделін, я не питала, я факт сказала. У нього на обличчі було написано не «допомога студентці», а «це моя жінка, і я готовий вибити зуби будь-кому, хто підійде ближче».

Я важко зітхнула, зрозумівши, що відпиратися марно. 

— Так, зустрічаємось. Але ми це приховуємо! Лею, він викладач, я студентка... Уяви, що подумають люди, що скажуть в університеті. Це може зруйнувати його кар'єру і репутацію. Коротше, це секрет. Глибокий. Чорний. Секрет.

— Зрозуміла! — Лея азартно ляснула в долоні. — Буду зводити вас і відштовхувати Дев'яна.

— Ні! — я аж зупинилася посеред парковки. — Лея, якщо ти почнеш мене ганьбити, я просто втечу додому пішки через гори! Ніякого «зведення»!

Але вона мене вже не слухала. В її очах розгортався сценарій низькобюджетної романтичної комедії.