41 Розділ

— Принаймні зі мною вона б не опинилася на операційному столі. Ти її душиш, Каспіане. Ти затягуєш її в порожнечу, де немає нічого, крім твого «его». Поступися. Дай їй шанс бути щасливою з кимось живим.

— Стули пельку, — процідив я.

— А то що? — вигукнув він, і в його очах спалахнув виклик. — Знову промовчиш? Знову виставиш свою холодну спину? Ти ж ні на що більше не здатний, професоре! Ти навіть не зміг захистити її в власному університеті! Ти кожного дня бачиш її, і дозволив їй постр…

Мій кулак врізався в його щелепу з глухим звуком. Дев відлетів назад, збивши металевий столик із медикаментами. Скляні ампули з гуркотом розсипалися по підлозі.

— Ще хоч одне слово, — прохрипів я, важко дихаючи, — і ти звідси не вийдеш на власних ногах. Вона — моя. Зрозумів? Моя. І якщо я її “душу”, то я буду тим єдиним, хто дасть їй кисень, коли вона прокинеться.

Дев витер кров з куточка рота, дивлячись на мене з дикою сумішшю болю й усвідомлення.

— Зірвався, — прошепотів він, важко підводячись. — Вітаю, Каспіане. Ти нарешті показав себе. 

Дев виплюнув останню фразу, стоячи біля самих дверей. Його слова були як прицільний постріл: 

— Ти не любиш її, Каспіане. Ти одержимий нею. Подивися — вона зів’яла в твоїх руках.

Двері зачинилися з глухим стукотом. Я залишився в тиші, яка раптом стала нестерпною. Повільно опустився на стілець і закрив обличчя руками. Кісточки все ще пекли після удару, але цей біль був нічим порівняно з тим, що роздирало груди.

«Я душу її».

Дев був правий. Дідько, він був абсолютно правий. Вона ж тому й тікала. Ось чому вона так відчайдушно намагалася повернути гроші, розірвати договір, піти. Вона відчувала цю петлю на своїй шиї. Вона намагалася вирізати це почуття, як пухлину, поки воно не пустило метастази і не вбило її зовсім.

— Біжи, Аделін, — прошепотів я в порожнечу палати, не віднімаючи рук від обличчя. — Біжи якомога далі від мене, якщо не хочеш задихнутися остаточно.

Я не вмію любити ніжно. У моїй любові немає затишку, немає солодких слів чи м’яких обіймів. Я люблю сильно, до хрускоту кісток, до болю, до повного поглинання. Я не милий хлопець із сусіднього під’їзду. Я різкий, авторитарний, зламаний зсередини чоловік. Я не той, хто тобі потрібен для щастя. 

— Тікай від мене, — шепотів. — Благаю, просто врятуйся, поки я не зруйнував тебе до кінця.

— Я не хочу…

Цей слабкий, ледь чутний звук змусив моє серце зупинитися. Я різко підняв голову. Адель дивилася на мене. Її очі були напівзаплющеними, затуманеними наркозом, але в них не було страху. Вона чула все.

— Я не хочу тікати, — прошепотіла вона, і одна сльоза повільно покотилася по її блідій щоці, зникаючи у волоссі. — Не кажи мені... що я... маю робити.