40 Розділ

— Ні, ніхто не відмовляється! — вигукнула Лея, присуваючи чарку ближче до професора. — У нас тут демократія і передріздвяний дух!

Каспіан зітхнув, переводячи погляд на мене. В його очах читалося: “Врятуй мене від цього балагану”. 

— Мартон, будьте добрі, врозумійте свою подругу, — сказав він, навмисно виділяючи моє прізвище.

Я підперла підборіддя рукою і подивилася на нього з викликом. Мені шалено хотілося побачити, як цей ідеальний чоловік хоча б на вечір втратить свою залізну поведінку.

— А чого це? Не відмовляйтесь! — піддражнила я. — Чи великий Каспіан Дарроу боїться? Боїться, що після однієї чарки його імідж постріждає?

У кімнаті на мить стало тихо. Дев’ян навіть перестав жувати піцу, очікуючи вибуху. Каспіан повільно повернув голову до мене. Його погляд став гострим, зацікавленим, він підняв одну брову, ніби приймаючи мій виклик. 

— Боюся? — перепитав він низьким голосом, від якого в мене знову пішли сироти по шкірі. — Добре. Якщо мадемуазель Мартон так наполягає на моєму падінні... я погоджуюсь.

Він простягнув руку, взяв чарку і, не відводячи погляду від моїх очей, осушив її одним впевненим рухом. Він навіть не поморщився. Просто поставив чарку на стіл

— Ого! — Дев’ян зааплодував. — Ну все, вечір перестає бути томним! Кріс, наливай ще!

Ми сиділи біля каміна, і я відчувала, як напруга між нами з Каспіаном тільки зростає. Кожного разу, коли наші руки випадково торкалися, ці дотики відчувалися сильніше за будь-який алкоголь.

Крістіан розкрутив порожню пляшку прямо посеред столу. Вона зі свистом крутилася на дубовій поверхні, відкидаючи відблиски від каміна, поки не зупинилася, вказавши горлечком прямо на Лею.

— Правда чи дія? — хитро примружився Кріс. 

— Правда, — впевнено відповіла вона. — Це правда, що ти досі зберігаєш те безглузде любовне послання від нашого професора з кафедри філософії?

Лея почервоніла, кинула швидкий погляд на Каспіана, який сидів поруч із незворушним обличчям, і буркнула: 

— Це був історичний артефакт, Кріс! Але так, правда.

Тепер черга перейшла до неї. Пляшка закрутилася знову і зупинилася на мені. Я відчула, як серце тьохнуло.

— Адель, люба. Правда чи дія? — Лея грайливо підморгнула. 

— Дія, — я вирішила не ризикувати з правдою під прицілом поглядів двох чоловіків, які знали про мене забагато. 

— О-о-о... — Лея потерла руки. — Тоді дія така: ти маєш обрати одного з присутніх тут чоловіків і змусити його зробити те, чого він терпіти не може.

Я на мить завагалася, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Кріс і Дев'ян сиділи навпроти, усміхаючись і очікуючи на мою реакцію. Але правда була в тому, що я про них майже нічого не знала — вони були для мене чистими аркушами, незнайомцями, чиї слабкості чи антипатії залишалися таємницею.

А от Каспіан…

Я глянула на нього. Він сидів все так само розслаблено відкинувшись у кріслі. Його вигляд випромінював такий спокій, що мені миттєво захотілося його похитнути. Я знала про нього достатньо, щоб розуміти: він обожнює контроль і терпіти не може бути об'єктом чиїхось жартів, особливо якщо це виставляє його в "несерйозному" світлі.

— Каспіане, — промовила я, відчуваючи, як усередині все тремтить від власної зухвалості. — Ваша черга страждати. Ви повинні... надягти рожеву маску для сну й просидіти в ній до кінця нашої гри. І, будь ласка, зробіть у ній селфі з Девом.

Дев вибухнув таким гучним сміхом, що, здавалося, задрижали шибки, а Каспіан подивився на мене так, ніби я щойно оголосила йому війну — офіційно і без права на капітуляцію. Його очі звузилися, а пальці на келиху напружилися. Я збігала на гору і принесла маску, і одягнула на його лоба заправивши волосся назад. Вони зробили селфі. 

— Зараховано, — сухо кинув професор. — Тепер моя черга. Я тобі помщуся. — пообіцяв він. 

— Ой, щось спати хочеться. Напевно після операції слабкість. — театрально позіхнула я, а всі розсміялись. 

Каспіан крутнув пляшку з такою силою, що вона здавалася розмитим колом. Вона довго не зупинялася, ніби вибираючи жертву, і нарешті завмерла, вказавши на Дев’яна.

— Правда чи дія, Деве?

— Давай дію! — вигукнув Дев, явно зраділий, що допиту не буде. — Я нічого не боюся!

— Дарма, — Каспіан ледь помітно посміхнувся. — Твоя дія: ти маєш вийти на балкон, де зараз -10°C, зняти футболку, залізти в купу снігу і прокричати на всі Альпи: “Я — маленька сніжинка, яка шукає своє сонечко!”. І стояти там рівно тридцять секунд.

Ми з Леєю вибухнули сміхом. Навіть Крістіан почав аплодувати.

— Ти знущаєшся?! — витріщився Дев. — Там же мороз! 

— Ти сам сказав, що нічого не боїшся, — спокійно нагадав Касс, відпиваючи вино.

Дев’ян, буркочучи щось про “жорстоких родичів”, піднявся, зняв футболку, демонструючи підтягнуте тіло, і під наші крики вискочив на терасу. Ми прилипли до панорамного вікна. Він застрибнув у кучугуру, обсипаючи себе снігом, і з неймовірно страждальним виразом обличчя прокричав: — “Я — маленька-а-а сніжинка! Шука-аю своє соне-е-ечко-о!”