37 Розділ

— Що за допит, Аделін? Ми ж щойно... 

— Це важливо! — перебила я. — Бо якщо ти так легко відмовився від золота, влади і цілої імперії... як легко ти відмовишся від мене, коли я тобі набридну? Коли твій "експеримент" закінчиться?

Каспіан зробив крок назустріч — швидкий, але обережний. Він пам’ятав про операцію, про кожний мій ще не загоєний шов. Його руки лягли мені на талію, притягуючи до себе з неймовірною ніжністю.

— Золото — це просто метал, Аделін, — прошепотів він мені в саме волосся, і я відчула, як калатає його серце. — А імперія — це всього лише купа каміння та паперів. Від них легко відмовитися, бо вони не мають душі. Вони не змушують мене відчувати себе живим.

Він відсторонився лише на стільки, щоб зазирнути мені в обличчя. Його великі долоні обережно обхопили мої щоки.

— Я не відмовився від життя, Аделін. Я його нарешті знайшов. І я не збираюся відпускати те єдине, що справді має значення. 

Я хочу йому вірити. Кожне його слово врізається мені під шкіру, заповнюючи порожнечу, яку залишив страх. Можливо, для всього світу він — недосяжний професор Каспіан Дарроу, але для мене він — чоловік, який гріє мої холодні пальці своїми. Я буду йому вірити. Навіть якщо це найнебезпечніша помилка в моєму житті. Я вірю цьому чоловікові.

Я заплющила очі й повільно обійняла його у відповідь, ховаючи обличчя на його грудях. Весь страх зблід порівняно з теплом його пальців, що заплуталися в моєму волоссі.

Він нахилився і поцілував мене в лоб. 

— Іди збирайся. Нам скоро їхати за твоєю подругою. Я не хочу застрягти в пробках.

— Ти багато речей візьмеш? — запитала я, дивлячись на нього.

— Не думаю, — відповів він своїм звичним лаконічним тоном.

— Тоді йдемо зі мною! — я рішуче вхопила його за руку, переплівши наші пальці, і потягнула у свою кімнату.

Він не опирався, лише злегка здивовано підняв брову. Я змусила його сісти на край ліжка, м'яко натиснувши на плечі. Каспіан у моїй кімнаті виглядав як іноземне тіло — занадто великий, занадто серйозний для цього простору.

— Я буду показувати одяг, а ти кажи — брати чи ні, — оголосила я правила гри.

— Давай спробуємо, — він склав руки на грудях, готуючись до ролі суворого критика.

— Чекай, забула. — Я вибігла з кімнати схопила маски, які ми вчора купили. — Останній штрих. — Я відкрила з пандою, приклала йому на обличчя, а другу собі. 

— Ти моя панда-близнюк. — Сказав він. 

— Давай зробимо фотку. — Я дістала телефон, а він посадив мене до себе на коліна, взяв в руки телефон і зробив фото. 

Я почала діставати речі. Спочатку витягла об'ємний светр грубої в'язки. 

— Цей? 

— Бери. В горах волого. — Він ліг на подушки і заклав руку під голову.

 Потім коротку спідницю в клітинку. Каспіан зміряв її поглядом, затримавшись на довжині. 

— Ні. Замерзнеш. 

— Ну, Каспіане! 

— Наступна річ, Аделін. — Касс помасажував своє обличчя.

Я дістала шовкову піжаму на тонких бретелях. 

— Це... — почав він хрипко. — Бери. Але одягай тільки тоді, коли я буду в кімнаті.

Я кинула піжаму у валізу, намагаючись приховати посмішку. А потім, не дивлячись на нього, ніби між іншим, запитала: — А ми зустрічаємось?

Каспіан на мить завагався, явно збитий з пантелику різкою зміною теми. 

— А ти знаєш їхню адресу? — запитав він, подумавши, що мова йде про Лею та Крістіана.

Я зупинилася, тримаючи в руках черговий светр, і нарешті підняла на нього очі. 

— Ми, Касс. Ми — зустрічаємось? — я знову опустила погляд, раптом відчувши себе дуже вразливою.

У кімнаті запала тиша. Я чула тільки його дихання. Каспіан повільно встав з ліжка і зробив крок до мене. Він опинився так близько, що я відчула тепло, яке йшло від його тіла. Він простягнув руку, взяв мене за підборіддя і змусив подивитися на себе.

— Це я маю у тебе питати, — тихо сказав він. Його голос був позбавлений професорської холодності. — Бо після всього, що я зробив, після того, як я намагався відштовхнути тебе заради твоєї ж безпеки... я не впевнений, чи маю я право називати тебе “своєю” офіційно.

— Але якщо ти питаєш, чи бачу я поряд з собою когось іншого, чи дозволю я комусь іншому так само тримати тебе за руку, то відповідь ти знаєш.

— То ми пара? — наполягала я, примружившись.

— Мадемуазель Мартон, ви хочете, щоб я зафіксував цей факт у письмовому звіті? — він ледь помітно посміхнувся, але в його очах була така ніжність, від якої перехоплювало подих. — Так. Ми зустрічаємось. Інакше я би не носив цю дурнувату маску.

— А нам можна? — я запитала це майже пошепки, ніби нас могли почути і покарати, як підлітків. 

Дивлячись на наші переплетені пальці я посміхнулась.

— Правила для того, щоб їх порушувати, — відповів він.