35 Розділ

— Не йди, — видихнув він мені в потилицю, і від цього звуку в мене підкосилися коліна.

Його рука повільно піднялася, пальці обережно зібрали моє волосся і перекинули його через плече, навмисно зачіпаючи оголену шкіру шиї. Потім його долоня ковзнула вперед, він м’яко, майже невагомо взяв мене за горло, злегка натиснувши великим пальцем під щелепою. Це не було агресією — це була влада, змішана з відчаєм. Він обережно нахилив мою голову назад, кладучи її собі на плече.

Я бачила лінію його щелепи зовсім близько, відчувала жар, що йшов від його губ. Він не цілував. Чому він не цілує? Це було б простіше. Поцілунком можна було б заглушити цей крик у моїй голові. 

— Аделін, чому ти боїшся? — прошепотів він.

— Я не хочу потім страждати, — мої слова були схожі на стогін. — Це не завершиться нічим добрим. Ти сам прекрасно все знаєш і розумієш. 

— Ти мені віриш? — він провів носом по моїй щоці, ледь торкаючись шкіри.

— Хочу... — я заплющила очі.

— Я запитав: ти мені віриш?

— Так, — зірвалося з моїх губ проти моєї волі.

— Обіцяю, — твердо почав він.

Я не витримала. Різко вислизнула з його обіймів, відскочила на кілька кроків і закрила вуха руками, ніби намагаючись виштовхнути його голос зі своєї свідомості.

— Ти просто намагаєшся мене переконати! Не вийде! — закричала я, хитаючи головою. — Це лише слова, Каспіане. Просто красиві, порожні звуки. Не давай обіцянок, яких ти не зможеш виконати, бо коли ти їх порушиш, я розачаруюся ще більше!

Каспіан повільно підійшов, майже беззвучно. Його рука піднялася, і він двома пальцями обережно підняв моє підборіддя, змушуючи прибрати руки від вух і подивитися на нього. Його очі були темними, глибокими й напрочуд спокійними.

— А тепер слухай сюди, Мартон, — тихо сказав він. — Я ніколи не кидаю слів на вітер. І якщо я обіцяю, що не дам тебе в образу, то краще вір мені на слово. 

Потім він нахилив голову трохи набік і торкнувся моїх губ своїми, спочатку ніжно, ледве відчутно, як пробне торкання, потім трохи впевненіше, намагаючись відчути мою реакцію. Поцілунок був коротким, майже грайливим.

— Ти ж казав що у нас ділові стосунки. — прошепотіла я, ледве відводячи погляд.

— В прах! — тихо, відповів він. 

— Ти... ти ж сам встановив ці межі.

— Я сам їх і зруйную, — прохрипів він мені в шкіру. 

— Ні.

— Мені вибачитись чи зізнатися?

Я зробила крок назад, обхопивши себе руками, намагаючись зібрати свою розбиту гордість докупи. 

— Я... Каспіан, я вже чітко окреслила, і я не збираюся змінювати рішення. Не треба робити це зараз. Не намагайся загладити все одним поривом.

Він завмер, вивчаючи моє обличчя, наче намагався знайти там бодай шпаринку, крізь яку можна було б пролізти назад у мою довіру.

— Вибачитись? — перепитав він, і його голос став глухим, позбавленим будь-яких емоцій.

— Так, — я кивнула, дивлячись у підлогу. — Я прийму твої вибачення.

Він повільно опустив руки. Ті самі руки, що секунду тому тримали моє обличчя з такою ніжністю, тепер просто висіли вздовж тіла, наче чужі. 

— Вибач мені, Адель, — почав він, і я відчула, як у цьому холодному тоні з’явилася ледь помітна тріщина. — Вибач за те, що не зміг бути тим, хто тобі потрібен. За те, що дозволив собі переступити межу, яку сам же і провів. Але найбільше вибач за те, що я покохав тебе занадто пізно. 

Він на мить замовк, і я відчула на собі його останній, важкий погляд.

— Вибач за цей поцілунок. І за те, що він ніколи не повториться. Прощавай.

Він розвернувся і пішов геть. Це було найболючіше — він пройшов повз мене так вивірено, так технічно, що навіть не зачепив моє плече. Жодного дотику. Жодного випадкового тертя тканини об тканину. Він просто викреслив мою фізичну присутність із простору кухні.

Я залишилася стояти в повній тиші, чуючи лише власне серцебиття, що поступово сповільнювалося, перетворюючись на монотонний гул.

От і все. Стіна, яку він так довго будував, вистояла, але чомусь мені здається, що я поховала себе під її уламками. Це ж те, чого я прагнула, так? То чому ж мені тепер так важко дихати?

"Прощавай". Одне слово, а звучить як вирок. Я дивилась на те місце, де він щойно стояв, і відчуваю, як холод заповнює кожен куток цієї кухні. Я отримала свою перемогу. Я відстояла своє рішення. Але в цій порожнечі немає смаку тріумфу. Тільки присмак винограду на губах і усвідомлення, що я щойно власноруч вигнала єдину людину, яка змушувала моє серце битися не за розкладом.

Я обрала безпеку самотності замість ризику бути зломленими. Я врятувала себе від майбутнього страждання, але чому тоді зараз мені здається, що я вже померла?