34 Розділ

— Я погано себе почуваюсь, коли тебе бачу, — нарешті вимовив він, цей голос не мав нічого спільного з його лекційним тоном.

Я здивовано підняла брови. 

— Чого це?

Він зробив крок уперед, зупинившись на тій межі, де закінчується особистий простір. 

— Ти нагадуєш мені сестру, але ти взагалі не схожа на неї, — він зробив паузу, ніби підбирав слова, які б не видали його остаточно. — Ти не така як всі. Я не можу по-простому дивитись на тебе.

Він провів рукою по обличчю, зачепивши пальцями розбиту губу, і зморщився від болю. 

— Ти як аномалія в ідеальній системі, Мартон. Я звик до того, що все піддається розрахункам. Адель, я не можу тебе ігнорувати, як всіх інших. Щоразу, коли ти поруч, мої «ділові стосунки» розсипаються в порох. Я дивлюся на тебе і бачу не просто ученицю чи людину з договору. Я бачу когось, хто змушує мене згадувати речі, які я поклявся забути.

Він підійшов ще ближче, і я відчула запах його гелю для душу.

— Ти змушуєш мене відчувати провину за те, що я хочу тебе захистити, і лють — коли хтось інший намагається це зробити замість мене. Це нелогічно. Це неправильно. Але це те, що відбувається кожного разу, коли я бачу тебе.

Ми помовчали хвилину. Я вдихнула:
— Я не хочу жити окремо від вас, місьє Дарроу. Я не зможу жити, якщо когось не буде поруч. Я звикла до вашої присутності і я не зможу витримати самотності. 

Він різко підняв очі на мене.
— Але?

Я відвернулась, відчуваючи, як щоки стають гарячими.

— Адель? — його голос став нижчим. — Я до тебе звертаюсь.

Він нахилився трохи ближче, намагаючись спіймати мій погляд, шукаючи відповідь у моїх зіницях.

— Я не люблю бути в боржниках. Я віддам вам всі гроші, які ви витратив на мене. 

— То все таки “адреналін”. 

Він опустив голову. Його вигляд бив болючіше, ніж будь-які слова. Плечі, зазвичай рівні й сильні, злегка звисли. Світло м’яко торкалося його обличчя, підкреслюючи риси обличчя. Він стояв нерухомо, але в цій нерухомості було щось жахливо беззахисне.

Широкі долоні стиснулися в кулаки — не від злості, а від болю, який він не вмів тримати інакше. Губи були зімкнуті, кути — опущені. Він дихав повільно, глибоко, наче намагався не зірватися, не сказати зайвого, не виявити себе слабким. Його очі зазвичай холодні, різкі, як лезо зараз були темними, важкими і якимись спустошеними.

— Але ти теж. Хіба не ти перший збудував між нами цю стіну? — я зробила крок вперед, заглядаючи в його очі. — Хіба не ти щоразу відштовхував мене своїм холодом, вдаючи, що я — лише пусте місце? Ти поводився так, ніби все це — наші розмови, дотики, погляди — було несправжнім. Наче я була для тебе просто сусідкою і робітницею.  — прошепотіла я. — Я закохалася у тебе, а ти мені про договір. Кожну хвилину, коли я намагалася знайти в тобі бодай краплю тепла, ти просто йшов. Щоразу коли ти дивився крізь мене, моє серце стискалося до болю, весь час я намагалася вигнати тебе зі своїх думок, але ніяк не виходило, бо живу тут з тобою в одному будинку і бачу тебе щодня. Тепер я зрозуміла все остаточно. Це як хвороба, яку неможливо вилікувати — можна лише відрізати, поки вона не вбила тебе зовсім. Краще вирвати цей корінь зараз, з кров’ю і м’ясом, ніж чекати, поки він задушить мене зсередини.

— Ти справді підеш? — його голос прозвучав так дивно, наче він раптом втратив опору.

— Так, — я відвернулася, бо не могла більше бачити його обличчя. Кожна риса його профілю була моїм персональним прокляттям.

— Це кінець? — запитав він, і в цьому питанні було стільки дитячої розгубленості, що я заціпеніла.

Я мовчала. Що можна відповісти на «кінець», коли ти помираєш щосекунди, залишаючись у цій кімнаті? Каспіан підійшов ззаду. Він не питав дозволу — він просто обійняв мене, замикаючи в кільці своїх рук. Мої руки мимоволі потягнулися до його передпліч. Більше всього на світі я хотіла розвернутися і відчути його шкіру, врости в нього, сховатися від цього болю в його силі. Але страх був сильнішим. Я смикнулася, намагаючись вирватися, але він лише міцніше притягнув мене назад, змушуючи відчути кожну лінію його грудей моєю спиною.