33 Розділ

Сніг падав тихо. Адель застигла, ледь дихаючи. Каспіан стояв просто перед нею — високий, тінь від його постаті падала на неї, перекриваючи слабке світло вуличного ліхтаря. Відстані між ними не було. І саме це лякало дівчину найбільше.

Вона відчувала, як серце б’ється у грудях занадто гучно, ніби воно зраджувало всі ті слова, які вона колись сама собі пообіцяла: ніколи не показувати слабкість… ніколи не дозволяти йому пробитись крізь оборону. Але стоячи от так близько, вона знову чула той самий голос — той, який пролунів через телефон і від якого всередині все стиснулось. Загрозливий. Холодний. Занадто знайомий.

Сніжинка впала їй на щоку, змішавшись зі сльозою, яка раптом зісковзнула вниз. Не плач… не плач, наказувала вона собі, та тіло її не слухалось. Каспіан повільно нахилився. Не різко, не жорстко — майже ніжно, що було ще страшнішим.

Він узяв її обличчя в долоні — гарячі, сильні, мовби створені саме для того, щоб утримувати. Великий палець ковзнув по її щоці й стер мокру доріжку.

— Не плач, — прошепотів він так, ніби це був наказ, але водночас — прохання.

Адель хрипко втягнула повітря.

— Ти… — голос зірвався, — ти лякаєш мене.

У його очах промайнуло щось важке, від чого холод пробіг її спиною.

— Правда?.
— Чого ти прийшов?
— Бо ти не відповіла. І я подумав… — він зробив коротку паузу, — …що з тобою щось трапилось.

Адель оторопіла. Це пролунало майже… турботливо? Та вона не дала собі цього думати.

— І ти вирішив просто… прийти? 

— Дівчина буде йти по темноті сама, — тихо відповів він. — Що я мав зробити? Можливо сидіти дома і пити чай? М?

Його пальці залишились на її щоках. Він не відпускав.

— Замерзла. — сказав він. 

— Каспіан… — вона ковтнула сухість у горлі. — Відпусти. Будь ласка.

Його руки повільно опустились, але він не відійшов. Обличчя все ще було поруч, занадто поруч.

— Я не зроблю тобі боляче, обіцяю. — сказав він нарешті.

І в цій фразі було все: і правда, і щось таке, що не дозволяло їй повірити жодному слову.

Адель хотіла втриматись. Справді хотіла. Вона вдихнула різко, ніби повітря могло повернути контроль, але замість цього щось всередині тріснуло. Невидима опора. Сльози пішли некеровано. Вона відвернулась. Коліна підкосилися. Вона опустилась на корточки прямо на сніг — холодний, жорсткий, безжальний. Сніжинки танули на її віях, змішуючись зі сльозами. Схлипування виривались одне за одним, некрасиво, голосно, беззахисно. І чим більше вона намагалась зупинитися, тим сильніше тремтіло тіло.

Каспіан стояв над нею. Нерухомо. Як статуя, що не мала права торкнутись.

— Ти… чого? Не плач, Адель. — Каспіан опустився на коліно перед нею.