33 Розділ

Аделін повільно просунула і витягла руку з його кишені, затиснувши в долоні кілька цукерок. Вона запхала одну до рота, відчуваючи знайомий солодкий смак.

Далі вони їхали в абсолютній, майже вакуумній мовчанці. Каспіан дивився на дорогу, його пальці ритмічно постукували по керму, а Аделін розглядала нічне місто, що розмивалося за вікном у суцільну смугу вогнів.

Нарешті машина м'яко заїхала на підземний паркінг. Ехо від двигуна розкотилося порожніми бетонними стінами й затихло. Вони вийшли одночасно, але не чекали одне одного. Кроки відлунювали в унісон, поки йшли до ліфта.

У тісному просторі кабіни Каспіан стояв, вирівнявши спину, і дивився на цифрове табло, де змінювалися поверхи. Адель стояла в кутку, розглядаючи свої носки взуття. Жодного слова, жодного погляду. 

Коли двері розсунулися на їхньому поверсі, вони так само мовчки вийшли. Каспіан першим переступив поріг квартири, кинув ключі на консоль у передпокої і, не озираючись, попрямував до своєї спальні.

Адель затрималася на мить, спостерігаючи, як зачиняються його двері. Вона зайшла до себе і закрила двері. За хвилину почувся шум води у ванній. Адель опустилась на ліжко прямо в одязі. 

***

Пройшло біля двадцяти хвилин. Я визирнула з своєї кімнати. Води чутно не було. Вийшов? Я подивилась на двері в його кімнаті, які були напроти моїх. Вийшла з кімнати і пішла в ванну. Обережно відкрила двері. У кімнаті стояв Каспіан. Він голився перед дзеркалом, рушник щільно був обгорнутий навколо стегон, усе інше тіло оголене. Його фігура була ідеальною: широкі плечі, мускулисті руки, спина і груди з чітко окресленими лініями. Все виглядало природно і водночас неймовірно гармонійно. Волосся ще трохи вологе, темне хвилясте, спадало на лоба і трохи розтріпане від руху рушника.

Ми зустрілися поглядами. Його очі спершу відображали здивування, потім легку напруженість, а я відчула, як серце тьохнуло в грудях. Моє тіло ніби підкорилося погляду, я не могла відвести очі, вони вловлювали кожен рух його обличчя, кожну зморшку брови.

Ми мовчки стояли, зоровий контакт тримався кілька секунд, які тягнулися вічністю. У голові моїй все плуталося: страх, захоплення, невпевненість одночасно. 

Я швидко вибігла, закрила двері і сіла на диван, обгорнувшись рушником поверх одягу, і чекала. Серце ще швидко стукало після шоку від того, що побачила в ванній. Кожна секунда тягнулася нескінченно. Через пару хвилин він вийшов: на ногах були домашні штани, футболки, очевидно, він не взяв, рушником тріпав волосся. Ми зустрілися поглядами.

Не сказавши нічого, я пішла в душ обійшовши Каспіана, намагаючись привести думки до ладу. Прийнявши душ, зрозуміла, що забула свою футболку, як і він. Я посміхнулася, бо ситуація виглядала смішно, а водночас і напружено. Що робити? Варіанти були два: просити Каспіана принести мені футболку або ризикнути і вийти тільки в рушнику. Я вирішила не чіпати його зайвий раз — не дай Бог він знову розлютиться. Він, може, сидить у себе в лігві і я тихенько проскочу.

Я обережно вийшла з ванної в рушнику сподіваючись що його нема. Але ні, цей чоловік сидів на дивані, читаючи книгу. Він підняв погляд на мене і одразу відвернув голову в протилежний бік.

 — Ти одягнутися не хотіла? — тихо, але з легкою насмішкою, кинув він.

— Я не взяла одяг з собою, — швидко відповіла я і майже бігом кинулася у свою кімнату, щоб нарешті одягнутись.

Через хвилину я нарешті була в належному вигляді, перевела подих і ледь почула легкий стук у двері:

— Адель, можна?

— Заходь, — видихнула я, намагаючись приховати нерви.

В дверях з’явився Каспіан у футболці. Погляд був спокійний. 

— Адель. — почав він тихо. — Я хочу вибачитися.

Я злегка підняла брови, не знаючи, що сказати.

— Вибач за сьогодні…

Я сиділа, кліпала, не встигаючи вимовити і слова. Його очі шукали мій погляд. Він зітхнув і вийшов з кімнати. Я кліпнула. Що це було? Я сиділа може хвилину намагаючись переварити почути. Піднялася і пішла за ним. Він стояв за барною стійкою, намагаючись нарізати картоплю. Я стала посеред кімнати. 

— Давай допоможу? — тихо запитала я, взявши ніж і картоплю з його руки.

Він подивився на мене і ледь посміхнувся:
— Ти не посушила волосся.

Я знизала плечима:
— Мені лінь…

— Давай я посушу тобі?

— Ні.

— Гаразд.

Він на секунду затримав погляд на моєму мокрому волоссі, але швидко відвів очі, наче боявся, що скаже щось зайве.

— Цей… — Почала я.

— Що?

— Та нічого.

Ці слова повисли в нічній тиші квартири, наче натягнута струна, яка от-от лопне.