32 Розділ

Адель зупинилася посеред вітальні, тримаючи в руках пакети, і озирнулася навколо.

— Тут так... тихо, — прошепотіла вона. — Навіть страшно.

— Тут спокійно, — виправив я її, забираючи пакети й ставлячи їх на кухонний острів. — Відвикла за тиждень? Лягай, я принесу тобі води і ліки.

Я бачив, як вона збиралася щось заперечити, знову виявити свою впертість, але втома нарешті взяла своє. Її плечі опустилися.

— Каспіане, — покликала вона, коли я вже пішов на кухню.

— Що?

— Я все одно поставлю тут ялинку в цьому році. Навіть якщо ти вирахуєш, що вона псує аеродинаміку твоєї вітальні.

Я на мить зупинився, дивлячись на порожній кут біля вікна.

— Роби все, що хочеш.

Я допоміг їй дійти до ліжка. Як тільки вона торкнулася подушки, її очі заплющилися самі собою. Втома після лікарні та цієї затяжної прогулянки накрила її миттєво. Я накрив її ковдрою, затримавши руку на її плечі трохи довше, ніж планував. Вона була теплою і нарешті спокійною.

Я вийшов у вітальню, де на столі залишилися пакети. Розібрав речі. Подивився на свою руку, яка все ще була розмальована червоними смугами. Треба було змити, але я чомусь не поспішав.

Дістав телефон і просто ввів у пошуку: “Де купити ялинку в Парижі?”.

Потім сів у крісло у вітальні і відкрив ноутбук, щоб нарешті відправити статтю, але замість цього просто дивився на порожній екран. Всі ці графіки здавалися другорядними.

Раптом з її кімнати почулося сонні шепотіння: 

— Касс..?

Я миттєво опинився в дверях. 

— Не йди в свій кабінет, — пробормотала вона, не розплющуючи очей. — Там холодно.

Я сів біля її ляжка. 

— Я не піду. Я буду тут.

Я взяв її руку у свою. Моя долоня торкнулася її пальців. Це було дивно, нелогічно і зовсім не схоже на мене, але мені вперше за довгий час було просто добре.

Я сидів так годину, дві. Дивився, як світло ліхтарів за вікном малює візерунки на стіні. Різдво, кажеш? Ну що ж, мабуть, цього року мені доведеться навчитися розбиратися в гірляндах так само добре, як у законах фізики.

***

На годиннику була дев’ята ранку. Париж за вікном тільки починав прокидатись у свій вихідний. Я сидів за кухонним островом з ноутбуком. Тихий шурхіт змусив мене підняти голову.

Аделін вийшла з кімнати, повністю загорнута в теплий плед, так що виднілося лише її обличчя і розпатлане після сну волосся. Вона мовчки підійшла і сіла на високий стілець прямо навпроти мене.

Я закрив кришку ноутбука. Її очі здавалися величезними. Вона не виглядала втомленою — скоріше, дуже зосередженою.

— Чому не спиш? — тихо запитав я.

Вона нічого не відповіла. Замість цього вона повільно витягнула руку з-під пледа і поклала її на мою долоню, яка все ще була в тих самих смужках помади. Вона почала повільно водити пальцем по червоному сліду, наче стираючи його.

— Я бачила, як ти сидів біля мого ліжка вночі, — її голос був низьким, ще ранковим. — Ти тримав мене за руку так.

Я мовчав. Заперечувати було безглуздо. Я просто дивився, як її тонкі пальці переплітаються з моїми.

— Ти сказав у супермаркеті, що я — хаос, — вона нарешті підняла погляд на мене. — Але ти не договорив. Тобі подобається цей хаос, Каспіане. Тобі подобається, що я розмальовую твої руки помадою. 

Я повільно встав, не відпускаючи її руки, і зробив крок до неї. Вона не поворухнулася, лише закинула голову назад, щоб бачити моє обличчя. Я схилився до неї, обіймаючи сзаду.

— Ти хочеш знати правду? — я провів великим пальцем по її нижній губі, знову нахиляючись до самого вуха. — Ти стираєш мене. Кожного разу, коли ти дивишся на мене так, я забуваю всі закони фізики, крім одного — закону тяжіння до тебе. І цей закон зараз сильніший за все, що я знаю про цей світ.

Я відчув, як вона здригнулася під моїми словами. Я взяв її обличчя в руки, нахилився і просто завмер за міліметр від її губ, так що наше дихання змішалося в один гарячий потік. У цей момент по моїй шкірі пройшли сироти — не від холоду, а від того, як владно вона це вимовила.

Я розвернув стілець, тепер я дивився їй прямо в очі. Мої руки вперлись в стіл, замикаючи її в просторі між моїм тілом і стільцем.

Аделін повільно витягнула руки з-під пледа. Вона не намагалася мене поцілувати. Замість цього вона поклала долоні мені на груди, прямо над серцем. Я відчув, як її пальці міцно стиснули тканину моєї футболки, м’явши її. Її дихання було частим, і я бачив, як здригається її ключиця при кожному вдиху.

— У тебе серце б’ється так, ніби ти тільки-но пробіг крос, — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі. — Професор Дарроу втрачає самовладання?

Я перехопив її зап'ястя. Мої пальці зімкнулися на її тонкій шкірі, відчуваючи пульс, який бився так само швидко, як і мій. Я повільно розтиснув її кулаки і переплів свої пальці з її. 

Вона подалася вперед, торкаючись своїм лобом мого. Я заплющив очі на секунду, концентруючись на тому, як її пальці у відповідь стиснули мою руку. Це було боляче і солодко одночасно.