32 Розділ

— Я на розі 42-ї... BMW під списання, скло вщент. Заберіть евакуатором, — говорив він у слухавку діловим, сухим тоном, поки Адель продовжувала марні спроби звільнитися. — Добре, через 10 хвилин буду там. Давай швидше.

Він натиснув відбій. Його погляд був уже не таким лютим, але все ще владним.

— Зараз мені пригонять іншу машину. Пішли, — низько прошепотів він.

Адель різко смикнулася, вириваючись і зупинилася як укопана, відмовляючись зробити бодай крок. Каспіан не став сперечатися. Він просто підійшов ближче, підхопив її, як легку пір'їнку, і перекинув через плече, продовжуючи йти вперед своєю впевненою ходою.

— Добре, добре, я піду сама! Постав мене! Каспіане!! — закричала вона, б'ючи його кулаками по спині, але він здавався монолітною скелею.

Нарешті він послухався і обережно опустив її на сніг.

— Перестань, Аделін. У мене не залізні нерви, — промовив він низьким голосом.

Він взяв її руку і міцно вклав у свою долоню. Іншу її руку він сховав їй у кишеню куртки, а ту, що тримав сам, запхав до себе в глибоку кишеню пальта. У теплому нутрі кишені пальці Адель раптом натрапили на щось дрібне й шарудливе.

— Це що? — здивовано запитала вона, обмацуючи знахідку. 

— Нічого, — холодно відказав той.

Але Адель уже спритно витягла руку й розкрила долоню. Світло ліхтарів впало на ті самі цукерки, які він розсипав біля магазину. 

— Це звідки? 

— Підібрав, — коротко кинув він, дивлячись прямо перед собою. 

— Ти їх носив тут весь цей час? — Чоловік проігнорував. 

Аделін на мить замовкла, вражена цією дрібницею. Вона розгорнула одну цукерку і, задоволена як дитина, запхала руку назад у теплу кишеню пальта Каспіана, ближче до його долоні. Чоловік посміхнувся і на мить підняв погляд до далеких, холодних зірок на небі.

Вони мовчки дійшли до призначеного місця. За хвилину до них підкотив чорне непримітне нічим авто, з якого вискочив Дев'ян. Він привітно кивнув братові й усміхнувся Аделін. 

— Привіт ще раз, — сказав він професору. 

— Ви знайомі? — Адель здивовано перевела погляд з одного на іншого. 

— Так, а ти не знала? Ми ж... — почав було Дев'ян зі своєю звичною безпосередністю. 

— Старі знайомі, — різко перебив його Каспіан, кинувши на брата застережливий погляд. 

— Зрозуміло... — недовірливо протягнула Аделін, відчуваючи, що їй знову щось недоговорюють.

— Завезете мене додому? Я не в стилі їхати на автобусі.  — запитав Дев'ян, уже прямуючи до пасажирських дверей. 

— Давай, — погодився Каспіан.

Дев'ян уже простягнув руку до передніх дверей, маючи намір сісти поруч із водієм, але Каспіан різко вхопив його за капюшон і відтягнув назад. Без жодного слова він відчинив передні двері для дівчини, мовчки вказуючи, що її місце тут.

Дорога додому нагадувала поле битви, де снарядами були слова Дев’яна, а мінним полем — мовчання Каспіана. Дев’ян, розвалившись на задньому сидінні, без упину засипав Аделін питаннями, жартами і вона, попри напругу, ввічливо відповідала.

— Ти ще пам’ятаєш про нашу вечерю? — Дев’ян нахилився вперед, майже торкаючись плеча Адель. — Я знаю одне місце, де готують найкращу пасту в місті. Тобі точно сподобається...

— Дев’яне, — Каспіан глянув на кузена через дзеркало заднього виду. — якщо ти не припиниш цей потік вербального сміття, я висаджу тебе прямо на мосту. Твій мозок і так не перевантажений інтелектом, не виснажуй його ще й марними надіями.

Дев’ян лише закотив очі, але притих. За кілька хвилин Каспіан різко загальмував біля розкішного будинку кузена. Тільки-но двері за братом зачинилися, Каспіан натиснув на газ і рвонув з місця, навіть не кинувши погляду на прощання.

В салоні запала важка, густа тиша.

— Ти злишся? — нарешті тихо запитала Адель, дивлячись на профіль чоловіка, підсвічений неоновими стрічками по периметру тарпеди. 

— Ні, — коротко кинув він. 

— А чому мовчиш? 

— Бо я за кермом, Аделін. Аналіз дорожньої ситуації потребує концентрації, якої мені зараз бракує через певних осіб.

Адель прикусила губу. Вона відчувала, як від нього виходять хвилі роздратування, хоча він і намагався тримати обличчя.

— Дай цукерку, — попросила вона, щоб розрядити атмосферу. 

— Аделін... — він зітхнув, і в цьому зітханні було стільки втоми та прихованої люті, що дівчина мимоволі всміхнулася. 

— Я знала, що ти злишся.

Каспіан на мить міцніше стиснув кермо, а потім злегка повів плечем. 

— Я за кермом, — сказав він, кинувши короткий погляд на свою супутницю.