31 Розділ

Я навіть не поворухнувся, коли почув цей знайомий, несміливий голос. Стояв собі спокійно, тримаючи в руках чергову пухнасту маску, поки Аделін роздивлялась ще щось.

— Месьє Дарроу?.. — дівчина, здається, з другого курсу, завмерла поруч із вітриною, здивовано кліпаючи очима. — Ой, доброго дня! Я якраз хотіла запитати... щодо завтрашньої лабораторної... там у другій частині розрахунків…

Я повільно повернув до неї голову. Моя рука все ще була в розпорядженні Аделін, вона клала туди варіанти масок і я приймав їх. Я не став її забирати, не випрямився і навіть не спробував надати своєму обличчю суворого вигляду. Навпаки, я глянув на студентку з легким, майже ледачим спокоєм.

— Доброго дня, — перебив я її м’яко, але впевнено. — Зараз не найкращий час для обговорення розрахунків. Як бачите, ми з моєю супутницею зараз зайняті набагато складнішими дослідженнями. Зайдіть у години консультацій.

Студентка гучно ковтнула повітря, її погляд метнувся від моєї «бойової розфарбовки» на руці до Аделін, яка ледь стримувала посмішку.

— Т-так, звісно... вибачте, месьє... — вона майже побігла в бік складу.

Адель нарешті не витримала і тихо засміялася, вткнувшись лобом у моє плече. 

— «Ми з моєю супутницею»? Каспіане, ти бачив її обличчя? Вона ж завтра рознесе по всьому університету, що суворий месьє Дарроу в позаробочий час працює моделлю для макіяжу.

— Нехай розносить, — я байдуже знизав плечима, розглядаючи чергову маску з вушками, яку вона мені підсунула. — Принаймні тепер вони знатимуть, що моє терпіння має межі, і вони можуть закінчуються. Ну, і яка з цих десяти панд нам підходить? Якщо ми не підемо до каси зараз, наступним ми зустрінемо ректора, який обирає гель для гоління і мені доведеться називати «супутницею» вже цю маску, щоб врятувати репутацію.

— О, я б подивилася на твою лекцію про крем для гоління, — вона закинула маску у кошик до котиків і круасана. 

Я подивився на кошик, де “котики”, “панда” і “вишнева помада” влаштували справжню вечірку, і зрозумів, що мій впорядкований світ щойно остаточно капітулював перед цією дівчиною.

Я знову спробував спрямувати наш напрямок до каси, відчуваючи, що мій ліміт перебування в публічних місцях вичерпано. Але Аделін, наче відчувши мій намір, спритно вислизнула з-під моєї руки.

— Тільки не кажи, що ти боїшся книжкового відділу, професоре, — кинула вона через плече.

Вона зупинилася біля полиць і почала перебирати корінці. Взяла якийсь сучасний роман у яскравій обкладинці й почала з ентузіазмом переказувати мені сюжет, розмахуючи руками. Потім її пальці лягли на важкий том з астрофізики.

— А тут, Каспіане, автор стверджує, що гравітаційні хвилі можна зафіксувати за допомогою... — вона почала пояснювати теорію, яку я сам викладав на четвертому курсі.

Я стояв, склавши руки на грудях, і мовчав. Я перечитав ці книги ще в оригіналах, знав кожну формулу і кожен хибний висновок автора. Я міг би перебити її одним реченням і довести, що книга — сміття. Але я не зміг. Мені занадто подобалося слухати її голос, спостерігати за тим, як у неї горять очі, коли вона намагається мене “просвітити”, і як смішно вона морщить носа, намагаючись згадати складний термін. У цей момент вона не була “пацієнткою” чи “жертвою обставин” — вона була живою іскрою.

Але ідилія тривала недовго.

— Месьє Дарроу? Я не помиляюся?

Я повільно обернувся. Перед нами стояла мадам Леруа, завкафедри лінгвістики — жінка, чия манірна строгість могла б позмагатися з льодовиками Антарктиди. Вона зміряла мене поглядом: від ідеально вичищених туфель до моєї руки, яка все ще була поцяткована смужками яскравої помади.

Мадам Леруа повела носом, вдихаючи повітря, де змішалися мої дорогі парфуми і та сама “вибухова кондитерська фабрика”, якою мене пшикнула Адель.

— Це... від вас так пахне, месьє? — вона підняла брову, дивлячись на мою розмальовану долоню.

— Так, — відповів я максимально коротким і сухим тоном, який зазвичай означав “не ставте зайвих питань, якщо хочете дожити до вечора”.

У цей момент з-за стелажа вийшла Аделін з черговою книгою. Вони зустрілися поглядами. 

— Доброго дня, мадам Леруа, — ввічливо привіталася Адель.

Завкафедри злегка кивнула, підтиснувши губи. Вона знала про інцидент у корпусі, знала про лікарню, але, вочевидь, не очікувала побачити “хвору” студентку в компанії найсуворішого викладача університету в магазині.

— Мадемуазель Мартон. Вам вже краще? — запитала вона, і в її голосі прозвучало щось схоже на приховане засудження. — Я бачу, реабілітація проходить досить... інтенсивно.

Я зробив крок ближче до Адель, майже торкаючись її плеча своїм. 

— Мадемуазель Мартон перебуває під моєю опікою за розпорядженням директора Ларуша, — я виділив кожне слово, даючи зрозуміти, що будь-які плітки будуть розцінені як напад на моє рішення. — Свіже повітря та зміна обстановки — частина лікувального процесу. Вас ще щось цікавить, мадам?

Леруа знову подивилася на мою руку з помадою, потім на кошик із “пандою” і, не знайшовши слів, просто кивнула: 

— Бажаю успіхів у вашому... лікувальному процесі.