30 Розділ

Це була найдивніша прогулянка в моєму житті. 

— Каспіане, подивися, які милі серветки з котиками! — Адель зупинилася біля відділу господарчих товарів, сяючи так, ніби знайшла доказ існування позаземного життя.

— Котики? — я підняв брову, дивлячись на рожеву пачку. — Тобі нагадати, що в нас вдома мінімалістичний інтер’єр, у якому «котики» виглядають як акт вандалізму?

— У “нас” вдома? — вона хитро примружилася, підловивши мене на слові. — О, професоре, ви вже ділите зі мною майно? Кладіть. Це для моральної реабілітації.

Я зітхнув і кинув пачку у корзинку. Потім взяв ще одну, коли вона повернулась до іншого стелажу. 

— Твій моральний стан дуже дорого мені обходиться.

Ми рушили далі. Я тримав її за лікоть і вона в якийсь момент зупинилася. 

— Каспіане, я не ваза династії Мін. Послабте хватку, я не впаду.

— Ти — хаос у спідниці, Аделін. А хаос має тенденцію до непередбачуваного падіння, — відрізав я, але руку трохи розслабив, перемістивши її на талію.

Біля відділу з випічкою вона завмерла. Запах свіжих круасанів подіяв на неї гіпнотично. 

— Я хочу круасан. І той шоколадний торт. І, можливо, он ті тістечка з маракуєю.

— Ти щойно з операційного столу. Тобі потрібен бульйон і спокій, а не ударна доза цукру, від якої в тебе почнеться гіперактивність, — я спробував підштовхнути її далі, але вона вчепилася в ручку.

— Якщо ви не купите мені круасан, я зараз почну голосно плакати і скажу всім, що ви викрали мене з лікарні проти моєї волі. Подивіться на моє обличчя, я бліда і нещасна. Мені всі повірять.

Я подивився на неї. Вона справді виглядала блідою, але в очах було стільки бісенят, що я зрозумів: я програв цю битву ще до її початку.

— Один круасан. І ми йдемо на касу, — здався я.

— Каспіане, — прошепотіла вона, киваючи на чоловіка проруч. — Дивись, він такий спокійний. А ви стоїте так, ніби зараз почнете проводити обшук у когось. Розслабте плечі.

— Я розслаблений, — процідив я, напружуючи м'язи ще сильніше.

— Ага, помітно. У вас зараз вени на шиї луснуть від “розслабленості”. — вона хотіла показати на вени, але я повернувся і вона торкнулась горла і миттєво забрала руку. 

Аделін різко розвернулась і пішла вперед, потім повернулась, просунула свою руку під мою і притулилася головою до мого плеча. Весь мій роздратований панцир миттєво тріснув. Я опустив підборіддя на її маківку.

— Не туліться, я голову не мила.

— Аделін, я бачив твій заліковий тиждень. Повір, я знаю на запах, коли ти не мила голову, коли ти не спала три доби і коли ти харчувалася однією лише кавою, — я ледь помітно всміхнувся їй у волосся. — Тому не намагайся грати зі мною в "чистюлю", ти запізнилася з цим приблизно на два курси.

Я відчув, як вона обурено вдихнула повітря, щоб щось заперечити, але я не дав їй і шансу. Моя рука перемістилася на її талію, притягуючи її так близько, що між нами не залишилося навіть натяку на простір.

— Але якщо ти так сильно переживаєш за чистоту, то знай: я готовий закрити очі на всі порушення протоколу. Бо зараз мені настільки байдуже, що там у тебе з волоссям, що я готовий цілувати тебе, навіть якщо ти щойно вилізла з вугільної шахти. До речі п'ятнадцять хвилин минули, — тихо сказав я. — Їдемо додому.

— Ні. — заявила Адель, коли я вже прямував до виходу з супермаркету. — Мені потрібен... новий блиск. І взагалі, я хочу подивитися.

Я лише зітхнув. Коли ти ведеш жінку, яка щойно вийшла з лікарні, ти раптом виявляєш, що твої плани на «суворий режим» розбиваються через її непередбачувані забаганки.

Ми опинилися у відділі косметики, серед блискучих флаконів і солодких запахів. Для мене це місце було пеклом, але Адель сяяла. Вона підійшла до стелажу з помадами, де були мільйони відтінків, навіть майже однакові, але в різних тюбиках. 

Що це за безумство? Як можна розрізняти "нюдовий персиковий" від "ніжного рожевого коралу"? Це ж один і той самий колір! І навіщо їх стільки? Це ж просто фарба для губ. Скільки часу вона збирається тут провести? Мої розрахунки показують, що ми застрягли тут мінімум на годину. Я міг би за цей час переписати розділ про теорії струн. Але замість цього я стою тут і дихаю цією приторною сумішшю ванілі та хімії, поки вона шукає "той самий" відтінок. Це, мабуть, частина її помсти за моє "прощавай". Душити мене своїми жіночими дрібницями.

Вона почала переглядати, відкривати, дивитися. 

— Дайте руку, — сказала вона раптом, простягаючи до мене червоний тюбик.

— Навіщо? — я нахмурився.

— У мене светр може потім вимазатися, а вас не шкода, — вона подивилася на мене котячими очима.

— Мене не шкода? — я посміхнувся у відповідь. 

Вона взяла мою руку, її пальці торкнулися моєї шкіри. Я відчув легкий дотик холодного аплікатора, коли вона мазнула помадою по тильній стороні моєї долоні. Потім вона піднесла мою руку до своїх губ і подивилася в дзеркало.

— Мені пасує? — запитала вона, повертаючись до мене.