30 Розділ

— Професоре… — одна студентка несміливо підняла руку. — Ми не можемо розв’язати задачу. Ви нам цей параграф… ну… ще не пояснювали.

Я навіть не перевірив, що їм задав. От же ганьба.

— Я… якраз і перевіряв, чи зможете ви самі докопатись до істини. — Без жодного виразу на обличчі я підійшов до столу, узяв журнал. — На вашому факультеті надзвичайно важливо…

Поглянув на групу. Інформатики.

— …вміти йти до мети, — продовжив я рівним тоном, намагаючись щось вигадати, — навіть через обхідні шляхи. Ви могли спробувати розв’язати через теорему про…

І я навмисне зробив паузу. Зібрав думки, які весь день летіли шкереберть через одну… маленьку… 

— …через метод підстановок, — нарешті сказав я і відкрив підручник. — Або через аналогію із завданням на попередній сторінці. Або хоча б спробувати розкласти на складові. Інформатик має вміти розв’язати проблему, а не чекати, поки хтось пояснить. У житті це… важливо.

На слові “в житті” я сам собі не повірив. У житті важливо не тріпати нерви професору. У житті важливо не ігнорувати його дзвінки. У житті важливо не зникати на роботі, не сказавши, де ти. Телефон знову завібрував у кишені. Я повільно, занадто повільно подивився —
не вона. Ненавидів. Ненавидів усе це. І водночас… чекав її, як божевільний.

***

У магазині сьогодні було дивно тихо. Навіть каса пищала ніби з поганим настроєм. Я крутила в руках цінник, та думками постійно поверталась до Каспіана — його голос, його різкість, його тривога. Я намагалася хоч якось зайняти себе: розкладала хлібці, переставляла фрукти, дивилась на годинник кожні три хвилини.

Дзвінок над дверима. Я підняла голову — Лея. З посмішкою, як завжди, ніби весь світ створений для того, щоб вона сміялась із нього й жила далі.

— Ти чого така кисла? Зіпсували тістечко? — пожартувала вона, ставлячи свій рюкзачок на прилавок.

— Та ні… просто день такий, — я знизала плечима.

— Ага. День винен, як завжди. — Вона підморгнула й почала допомагати мені складати товар, хоч я її й не просила. — Можна музику включити? Тут як у морзі.

— Вмикай, — я всміхнулась.

Лея ввімкнула якийсь легкий інді-поп.

— Що слухаєш останнім часом? — запитала вона, поправляючи на полиці пакетики з чаєм.

— Ем… класику. Ну і трохи джазу.

— Ооо, так ти в нас елегантна душа, — вона посміхнулась. — А я слухаю все підряд: від року до казок для дітей. Мій брат каже, що в мене плейлист як у шизоїдної білочки.

Я засміялася.

— А книги? — поцікавилась я.

— Уф, — вона зітхнула. — Остання, що читала — "451 по Фаренгейту". До цього — кулінарну книгу. Ми з братом економимо, іноді просто читаємо те, що знайдемо в секонді.

Я глянула на неї, зупинившись.

— Ви… живете удвох?

— Угу. Батьки померли кілька років тому, — сказала вона так легко, ніби говорила про те, що варто купити хліба до вечері. — Тож ми з братиком викручуємось як можемо. Я тут працюю, він на складі. Головне — вижити. Ну і посміхатися. Це безкоштовно.

— Ти так… легковажно про це кажеш…

— А чому й ні? — її очі знову сміялись. — Що тут такого? Кожен має якісь трабли.

Я тихо повторила:

— Дійсно… що в цьому такого…