29 Розділ

Сніжинки падали просто на моє обличчя, на війки, на губи. Крутилося все навколо, і мені здалося — ніби я лечу вгору, прямо в небо.

Я засміялася, тихо, сама до себе. Може, я й справді ненормальна. Я щаслива, але сльози чомусь знову були в очах. Дивно від цього щастя всередині. Хотілося плакати, але я сміялась. Я знову опустила погляд — і посмішка застигла. Усього за кілька метрів від мене стояв чоловік у темному пальто. Темне волосся трохи розтріпане вітром. Руки — в кишенях. Спина пряма. Голова ледь нахилена вбік. 

І погляд. Прямо в мої очі. Так, ніби я запізнилася на щось важливе. Як довго він тут стоїть? Холодно ж… Сльоза все ж таки скотилась з ока. Вона здалась такою крижаною, ніби провели борулькою по обличчю. Я навіть на секунду подумала, що мене порізали, а кров перетворилась на лід від великого морозу. Пальці похололи, хоча в рукавичках було тепло.

Каспіан Дарроу? Невже справді чекав? Він зробив крок до мене. З рота пішла пара. Ковтнула повітря. Тепер воно стало різким, холодним, аж до болю в грудях. Він не зводив із мене очей — темних, складних і інших. Не таких, як у університеті. Не таких, як у квартирі після сварок. Каспіан зробив крок і я змогла розгледіти його очі. Вони були напружені, глибокі.

— Каспіан… — ледь прошепотіла я, навіть не впевнена, що вийшло сказати.

Він не відповів одразу. Лише підійшов ще ближче — на стільки, що я вже відчувала його подих у морозному повітрі. І тільки тоді він зупинився.

***

Сніг падав тихо. Аделін застигла, ледь дихаючи. Каспіан стояв просто перед нею — високий, тінь від його постаті падала на неї, перекриваючи слабке світло вуличного ліхтаря. 

Вона відчувала, як серце б’ється у грудях занадто гучно, воно зраджувало всі ті слова, які вона казала зранку. Але стоячи от так близько, вона знову чула  той самий голос — той, який пролунав через телефон і від якого всередині все стиснулось. Загрозливий. Холодний.

Сніжинка впала їй на щоку, змішавшись зі сльозою, яка раптом зісковзнула вниз. “Не плач, не плач”, наказувала вона собі, та тіло не слухалось. Каспіан повільно нахилився. Не різко, не жорстко — майже ніжно, що було ще страшнішим.

Він узяв її обличчя в свої долоні — гарячі, сильні, мовби створені саме для того, щоб утримувати. Великий палець ковзнув по її щоці й стер мокру доріжку.

— Не плач, — прошепотів він м’яко.

Адель хрипко втягнула повітря.

— Ти… — голос зірвався, — ти лякаєш мене.

У його очах промайнуло щось важке, від чого холод пробіг її спиною.

— В якому сенсі?

— Чого ти прийшов?

— Бо ти не відповіла. І я подумав, — він зробив коротку паузу, — що з тобою щось трапилось.

Адель оторопіла.

— І ти вирішив просто прийти? 

— Дівчина буде йти по темноті сама, — тихо відповів він. — Що я мав зробити? Можливо сидіти дома і пити чай? М? — Він нахилив голову в сторону і зазирнув в її шоколадні очі. 

Його пальці залишились на її щоках. Він не відпускав.

— Замерзла. — констактував він. 

— Касс… — вона ковтнула сухість у горлі. — Відпусти. Будь ласка.

Його руки повільно опустились, але він не відійшов. 

— Щось сталося? — спитав він, нарешті випустивши свою цікавість.

Адель відчайдушно намагалася втриматися, чіпляючись за залишки своєї гордості, як за рятувальне коло. Вона різко вдихнула холодне повітря, сподіваючись, що воно вистудить цей жар у грудях і поверне контроль. Дівчина різко відвернулася, щоб він не дивитися на нього і привести думки в порядок.

Але Каспіан не дозволив їй сховатися. Він зробив крок і владно, але водночас неймовірно обережно розвернув її до себе. Його руки, які щойно стискали кермо, тепер з трепетом лягли їй на плечі. Одним рухом він притягнув її до себе, буквально втискаючи в своє драпове пальто, що пахло солодким виноградом.

Адель відчула, як її голова потонула в його грудях. Вона чула його серце — воно билося важко і швидко, порушуючи всі закони його удаваного спокою. Каспіан нахилився нижче, торкаючись губами її скроні.

— Все добре. — Прошепотів він їй прямо у вухо, його голос зараз звучав як оксамит.

Його велика долоня почала повільно гладити її по волоссю, заспокоюючи цей внутрішній шторм. Каспіан м’яко відсторонив її від своїх грудей, але не випустив з обіймів. Він знову взяв її обличчя в свої долоні. Його погляд, зазвичай гострий, як лезо, тепер був наповнений несподіваною ніжністю.

— Що сталося, Адель? Розкажи мені, — тихо, але наполегливо запитав він.

Дівчина почала говорити. Вона розказувала про те, як їй нестерпно самотньо в цьому великому скляному місті. Про те, як їй хочеться до мами, просто відчути її руки, почути лагідний голос, який би сказав, що все буде добре. Вона шморгала носом від холоду, виливаючи весь той біль, що накопичувався від самого притулку.

Каспіан мовчав. Він не перебивав. Він просто слухав, дозволяючи їй виговорити всю цю ентропію душі. Адель, зовсім знесилена, міцно обхопила його за пояс, ховаючи обличчя в його пальті.