28 Розділ

Ми вийшли в порожній коридор.

— А без костюма ви виглядаєте як звичайна людина, — першим почав він, намагаючись прощупати ґрунт.

— Це помилкове враження, — відрізав я. — Що ти тут робиш?

— Прийшов до неї. А ви? Що між вами? — він дивився мені прямо в очі.

— Те, у чому вона тобі відмовила, — я зробив крок ближче, заповнюючи собою простір.

— Ви зустрічаєтесь?

— Я думаю, що це не твоя справа.

Едісон напружився. Його кулаки стиснулися. 

— Так чи ні? — наполягав він.

— Я не скажу, — мій голос був низьким і загрозливим.

— Значить, зустрічаєтесь?

— І такого я теж не казав. Не намагайся будувати логічні ланцюжки там, де тобі бракує вхідних даних.

Я розвернувся, щоб зайти назад у палату. Едісон зробив рух, збираючись піти слідом, але я різко виставив руку, зупиняючи його одним жорстким жестом.

— Крок назад, хлопче.

— Я теж хочу побути з нею, — процідив він.

— Я не люблю, коли хтось намагається розділити зі мною те, що належить мені, — я зазирнув йому в очі, і він побачив там те саме, що бачив Ларуш у моєму кабінеті. Холодну рішучість. — Зазвичай такі люди програють. Швидко і боляче.

— Це ми ще побачимо, — вимовив він, але все ж таки зробив цей крок назад.

Я зачинив двері перед його носом і повернувся до Адель. Я знову опустився в крісло, дозволяючи втомі останніх днів нарешті взяти гору. Сон накрив мене раптово, але він не був мирним. Це був хаос із уривків думок і фантомних звуків.

У моїй голові пульсували голоси, що перекрикували один одного. “Вибачитись чи зізнатися?” — мій власний запитальний шепіт. “Ти її душиш!” — гарчання Дева, яке відбивалося від стінок черепа. “Прощавай…” — холодне відлуння моїх же слів. А потім — її голос, такий слабкий, з-під наркозу: “Касс, ти такий гарний…”. Я бачив уві сні формули, які розпадалися, і графіки, що перетворювалися на кардіограму, яка раптово ставала рівною лінією. Я намагався її вхопити, але мої руки були заплямовані чиєюсь кров’ю.

Я прокинувся від дивного відчуття — ніби невагоме тепло торкнулося моєї шкіри. Розплющив очі, ще не до кінця розуміючи, де я.

Переді мною стояла Аделін. Вона виглядала крихкою у своєму лікарняному одязі, за її спиною височіла стійка з крапельницею, але вона стояла на ногах. Її тонка долоня лежала на моєму чолі. Вона дивилася прямо мені в очі — глибоко, спокійно, з якоюсь незрозумілою ніжністю, від якої в мене серце забилося частіше.

Я повільно підняв руку, накрив її долоню своєю і обережно опустив її, не випускаючи з пальців. Ми мовчали. 

Тишу розірвав скрип дверей. Зайшла медсестра з планшетом у руках.

— О, ви прокинулись! — вигукнула вона, помітивши Адель. — Доброго ранку, мадемуазель. Будь ласка, присядьте на ліжко, мені треба перевірити ваші показники.

Аделін слухняно зробила крок назад. Наш зоровий контакт розірвався, і я відчув себе так, ніби в мене забрали джерело кисню. Вона сіла на край ліжка, а я залишився в кріслі, намагаючись опанувати себе.

— Цей чоловік сьогодні дуже рано прийшов, — весело зауважила медсестра, закріплюючи манжету тонометра на руці Адель. — Він тут з сьомої години ранку.

Я мимоволі кинув погляд на годинник. Чорт. Зараз була вже друга дня. Я проспав майже сім годин прямо перед нею.

— Я знаю, — раптом сказала Аделін.

Я підняв на неї очі. Її голос був ще трохи хрипким, але таким рідним.

— Я спостерігала за ним більше години, — додала вона, і на її губах з’явилася ледь помітна, слабка посмішка.

Медсестра лише посміхнулася у відповідь, швидко щось занотувала в карту і вийшла, знову залишивши нас наодинці. 

— Ти спостерігала за тим, як я сплю? — запитав я, намагаючись надати голосу звичної впевненості, хоча всередині все тремтіло. — Це входить у твій план помсти за виклик до дошки?

— Це помста за твоє вибачення.

Ми замовкли. Я дивився на її бліді руки, на тонкі пальці, які все ще хотів стиснути у своїх.

— Болить? — запитав я, порушуючи тишу. Мій голос прозвучав глухо.

— Вже не дуже, — вона відвела погляд на вікно, а потім знову повернула його до мене. Пауза затягнулася на хвилини. — Чому не прийшов раніше? Я майже померла від нудьги за цей тиждень.

Я відчув, як у грудях щось болюче стиснулося. 

— А хіба тебе не розважав Едісон? Він, здається, дуже пильно стежить за твоїм раціоном і наявністю іграшок у палаті.

— Ні, — Адель ледь помітно зморщила ніс. — Я його проганяла. Щоразу.

— А мене чому не прогнала? — я подався вперед, вдивляючись у її шоколадні очі, намагаючись знайти там правду.

— Напевно, я стала мазохісткою.

Я насупився, не розуміючи, куди вона веде. 

— Поясни.

— Я і сама до кінця не розумію. Я виявила, що мені подобається, коли мене душать, — вона вимовила це так спокійно, що в мене перехопило подих. — Особливо якщо це робиш ти.