28 Розділ

— Ти так… легко про це кажеш…

— А чому й ні? — її очі знову сміялись. — Що тут такого? Кожен має якісь трабли.

Я тихо повторила:

— Дійсно, що в цьому такого…

Магазин закрився швидше, ніж закінчилась зміна. Ми погасили світло й пішли у “Білу лілію”. Затишну, теплу, пахло шоколадом. Ми взяли какао, сіли біля вікна. Говорили про все: дитинство, роботи, дивні сни, смішні ситуації в школі. Я ловила себе на думці, що Лея дивиться на світ не просто легко, а з вражаючим позитивом.

Їй погано, але вона сміється. Їй важко, але вона жартує. І я не розуміла, як можна бути такою справжньою поруч із чужою людиною. Її телефон задзвонив. Вона поставила на гучний, тикнувши носов на кнопку оскільки руки були зайняті чашкою.

— Алло? — її голос став теплим.

— Я скоро заїду, — сказав чоловічий голос. — Не йди сама по темних вулицях.

— Та я не збиралась, дурнику, — усміхнулась вона. — Чекаю.

Я відчула тепло всередині. Несподіване, але приємне. Напевно, я хотіла б мати старшого брата — думаю, ми б з ним точно дружили. Але ще сильніше мені хотілося б знайти сестру.

Я часто думала про те, що десь живе дівчина, яка по-справжньому мене зрозуміє. Мені не вистачало людини, з якою можна просто поговорити про все на світі, ділитися секретами та знати, що вона на моєму боці. Я уявляла, як ми проводимо час разом, обговорюємо хлопців або просто сміємось з усього на світі. 

Мені хотілось мати когось, хто був би частиною моєї сім'ї, насправді. Без такої людини я почувалась самотньою, навіть коли навколо багато людей. Мені просто важливо знати, що я не одна у цьому світі й десь є хтось, хто схожий на мене.

У каси я приклала свій телефон до терміналу.

— Я пригощаю, — сказала я з усмішкою. — Давай дружити, Лея?

— А хіба ми ще не подруги? — вона здивовано підняла брови.

— Точно… — тихо протягнула я.

Ми вийшли на вулицю. До тротуару під’їхало авто. Її брат — темне волосся, тепла посмішка. Нереально схожий на Лею. Такий же добрий погляд.

— Підвезти? — чемно запропонував він.

— Ні, дякую, — я ввічливо похитала головою.

— Це Аделін, — сказала Лея брату, представляючи мене.

— Крістіан, можна просто Кріс.

Я мимоволі спитала:

— Ви двійнята?

— Близнюки, — засміялась вона.

— Ого…

Лея вже сідала в машину, і я подумала, що це все. Але вона закрила дверцята, підбігла і міцно мене обійняла. Тепло. Справжньо.

— Я напишу тобі, Адель, — сказала вона.

— Добре! Буду чекати, — відповіла я, не стримуючи усмішку.

І коли вони від’їхали, я раптом відчула — сьогодні мені не боляче. Сніг хрумтів під ногами. У навушниках грала музика з плейлиста Леї, яким вона поділилась зі мною. Я йшла повільно, аж занадто, роздивляючись кожен теплий вогник у вікнах.

Цікаво, що роблять зараз люди вдома? Хтось вечеряє за круглим столом зі своєю родиною. Хтось сидить один. Можливо, хтось сьогодні отримав гарні оцінки, або роботу мрії. А хтось міг звільнитися з роботи. У когось плаче мала дитина. Хтось сьогодні знайшов своє кохання. А хтось розлучився. Хтось прогорів, а когось підвищили. 

Залишатися наодинці з думками складно. В голові постійно крутилось одне й те саме питання. Як би склалося моє життя якби не пожежа в дитинстві? Зараз би наша сім’я сиділа за вечерею. Я би розповідала про університет і  каву з Леєю. Сестра б сміялась з жартів тата. А мама би пропонувала комусь докласти картоплі в тарілку, бо треба помити каструлю. 

Найгірше, що я не пам’ятаю обличч батьків і сестри. Сестру я завжди уявляю схожою на себе. Світле волосся, можливо, очі іншого відтінку. Гарна широка усмішка. Де зараз моя сестра? В притулку, чи її забрали в сім’ю? За ці три роки я обійшла всі притулки Парижу. Але мене не покидає думка, що вона може бути в іншому місті. Бо не один з тих, в якому я була, не мають дитини за прізвищем Мартон і не володіють інформацією про цю дитину.  

Повітря пахло морозом і смачною їжею з дорогого ресторану навпроти. Я зітхнула. Лея… її сміх, її тепло, її обійми. Наче хтось став поряд і підтримав. Під ногами все густіше лягав сніг. І я раптом підняла голову вгору.