27 Розділ

“Не знаю.”

— Вирішіть задачу на сторінці… — я махнув рукою, назвав першу-ліпшу. — Маєте десять хвилин.

І, навіть не пояснюючи, вийшов з аудиторії. Двері тихо закрились за мною, а я вже натискав виклик. Взяла одразу.

— Коли повернешся? — спитав я холодно, не люблю повторювати.

— Не знаю, сказала ж. Пізно. — видала вона.

— Чому?

— Не скажу. Ти знову почнеш злитися.

— Я не буду злитися сильніше, ніж зараз, — прошипів. — Я злий як чорт. О дев'ятій ти маєш бути вдома. Якщо ні — я припиню бути ввічливим. Я знайду тебе в будь-якій дірі, і повір, моя поява стане твоїм найгіршим кошмаром за сьогодні. Не випробуй моє терпіння, Адель. Воно закінчилося ще вранці.

У слухавці стала тиша. Така, що я раптом усвідомив — мабуть, говорив надто жорстко. Надто.

— Ви… — прошепотіла вона.

“Ви”? Я стиснув телефон.

— Місьє Дарроу… я… 

— О котрій ти будеш вдома? — спитав я, перевіряючи чи зрозуміла вона.

— О дев’ятій. Я зустрінусь з подругою після зміни.

— Добре, — коротко відповів я і скинув.

Я зайшов назад в аудиторію прихопивши з собою того студента, що сидів під дверями. Інші сиділи з відкритими підручниками, деякі вже відчайдушно тикали пальцем у формули.

— Професоре… — одна студентка несміливо підняла руку. — Ми не можемо розв’язати задачу. Ви нам цей параграф ще не пояснювали.

Я навіть не перевірив, що їм задав. Який ідіот.

— Я якраз і перевіряв, чи зможете ви самі дійти до істини. — Без жодного виразу на обличчі я підійшов до столу, узяв журнал. — На вашому факультеті надзвичайно важливо…

Вперше поглянув на групу. Інформатики.

— …вміти йти до мети, — продовжив я рівним тоном, намагаючись щось вигадати, — навіть через обхідні шляхи. Ви могли спробувати розв’язати через…

І я навмисне зробив паузу, сподіваючись, що хтось продовжить. 

— …через метод підстановок, — відповів я сам на своє запитання і відкрив підручник. — Або через аналогію із завданням на попередній сторінці. Або хоча б спробувати розкласти на складові. Інформатик має вміти розв’язати проблему, а не чекати, поки хтось пояснить. У житті це важливо.

На слові “в житті” я сам собі не повірив. У житті важливо не тріпати нерви професору. У житті важливо не ігнорувати його дзвінки. У житті важливо не казати, що зізнання в почуттях і все інше було помилкою. Телефон знову завібрував у кишені. Я проігнорував. 

***

У магазині сьогодні було дивно тихо. Я крутила в руках цінник, та думками постійно поверталась до Каспіана — його голос, його різкість, його тривога. Я намагалася хоч якось зайняти себе: розкладала хлібці, переставляла фрукти, дивилась на годинник кожні три хвилини.

Дзвінок над дверима брязнув. Я підняла голову — Лея. З посмішкою, як завжди, ніби весь світ створений для того, щоб вона сміялась із нього й жила далі.

— Ти чого така кисла? Зіпсували тістечко на обід? — пожартувала вона, ставлячи свій рюкзачок на прилавок.

— Та ні… просто день такий, — я знизала плечима.

— Ага. День винен, як завжди. — Вона підморгнула й почала допомагати мені складати товар, хоч я її й не просила. — Можна музику включити? Тут як у морзі.

— Вмикай, — я всміхнулась.

Лея ввімкнула якийсь легкий інді-поп.

— Що слухаєш останнім часом? — запитала вона, поправляючи на полиці пакетики з чаєм.

— Ем… класику. Ну і трохи джазу.

— Ооо, так ти в нас елегантна душа, — вона посміхнулась. — А я слухаю все підряд: від року до казок для дітей. Мій брат каже, що в мене плейлист як у шизоїдної білочки.

— А книги? — поцікавилась я все ще посміхаючись.

— Уф, — вона зітхнула. — Остання, що читала — "451 по Фаренгейту". До цього — кулінарну книгу. Ми з Крістіаном економимо, іноді просто читаємо те, що знайдемо в секонді. Кріс — це брат. 

Я глянула на неї, зупинившись.

— Ви… живете удвох?

— Угу. Батьки померли кілька років тому, — сказала вона так легко, ніби говорила про те, що варто купити хліба до вечері. — Тож ми з братиком викручуємось як можемо. Я тут працюю, він на складі. Головне — вижити. Ну і посміхатися. Це безкоштовно.