27 Розділ

— Я розумію вашу стурбованість фінансами, — промовив я тихо. — Ви втрачаєте великі гроші. Що ж... я можу стати інвестором. Зайняти місце месьє Бланша, якщо ви натякаєте саме на це.

Директор на мить застиг. Його брови злетіли вгору. Він знав, що мої статки дозволяють купити половину цього кварталу, але я ніколи не афішував свій капітал у стінах університету.

— Звісно, я не натякаю, — він спробував повернути собі гідність, поправляючи окуляри. — Я просто прийшов поділитися з вами роздумами про стабільність університету. Але ваша пропозиція... вона кардинально змінює тон розмови.

Він зробив паузу, уважно вдивляючись у мої очі, наче намагаючись знайти там підтвердження своїм найгіршим підозрам. Я навіть зняв окуляри, щоб він роздивився краще, те що він шукав. 

— У мене з Аделін Мартон немає нічого, крім ділових стосунків.

— Це заспокоює, — видихнув Ларуш, трохи розслабляючи плечі.

— Поки немає, — додав я, і ця коротка фраза впала між нами, як гільйотина.

— Каспіан! — він різко перейшов на «ти», втративши свій професійний лоск. — Ти з глузду з'їхав?

Я повільно підняв одну брову, демонструючи йому свій фірмовий крижаний погляд, від якого студенти втрачали дар мови.

— Перепрошую? Ми все ще в офіційній установі, месьє Ларуш.

— Ти хочеш влаштувати новий скандал? — він підійшов до столу, спершись на нього руками. — Стосунки викладача зі студенткою, та ще й після такого публічного інциденту... Це не просто скандал, це професійне самогубство.

— Думаю, ви зможете уникнути будь-якого розголосу, — я витримав паузу, діставши з шухляди чекову книжку і поклавши її на стіл, — якщо я переведу на фонд університету... задовільну суму. Скільки вам платив Бланш за те, щоб ми закривали очі на витівки його доньки? Назвіть цифру, і я її подвою.

Ларуш мовчав. Його погляд метнувся від чекової книжки до мого обличчя. У залі засідань він був захисником моралі, але тут, у моєму кабінеті, він був просто адміністратором, якому потрібно латати дірки в бюджеті.

— Це не виправить репутаційні ризики, — пробурмотів він, хоча його голос уже втратив колишню впевненість.

— Репутація — це теж товар, — відрізав я. — Зробіть так, щоб Адель ніхто не чіпав. Жодних пліток, жодних комісій. Вона на лікарняному, а після повернення її статус має бути недоторканним. Це моя умова як вашого нового головного інвестора.

Я підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Ларуш ще кілька секунд дивився на мене, потім кивнув, підібравши чек.

— Я почув вас, Каспіане. Сподіваюся, ви знаєте, у що вв’язуєтесь.

Коли двері за ним зачинилися, я знову сів. Пальці мимоволі торкнулися телефону. Мені було байдуже на гроші. Мені було байдуже на посаду. Я щойно купив їй безпеку, але я все ще не знав, як купити собі її прощення.

Я знову занурився в роботу, намагаючись втопити в цифрах і графіках власну тривогу. На моніторі світилася чернетка статті для Nature Physics — престижного наукового видання, публікація в якому для будь-якого професора була б вершиною кар’єри. Але мені було начхати. Для мене це було просто механічним заповненням вільного часу, який без неї став нестерпно порожнім.

За вікном знову стемніло. Париж запалив вогні, але для мене місто залишалося похмурим.

Я сів у машину. Дорога додому нагадувала нескінченну петлю. Клацнув замок, і я увійшов у пусту квартиру. Холодна тиша кухні. Порожня спальня.

Це було дежавю. Кожна деталь нагадувала про вчорашній вечір, про вчорашню катастрофу.

Ранок. Знову сіре світло крізь жалюзі. Я дія за інерцією: кава, сорочка, запонки. Університет зустрічав мене тим самим гулом. Пари. Сотні облич, серед яких немає того єдиного, яке я шукав. Я викладав матеріал, відповідав на питання, але я не там. Я не в палаті номер 402.

Вечір. Квартира. Знову пуста квартира. Я подивився на ліжко і зрозумів, що не можу змусити себе лягти. Кожен наступний день перетворився на ідентичний зліпок попереднього — сірий і позбавлений сенсу.

Я знову сів за стіл, відкрив ноутбук, але замість статті почав переглядати записи камер спостереження університету за той день, коли була бійка. Вчора я попросив їх у охоронця. Я дивився, як вона йде коридором, як тримає голову... як вона намагається бути сильною.

На годиннику була північ. Третя доба мого особистого пекла.

Усе мало бути просто. Звичайний договір, роль фіктивного хлопця, сухі пункти на папері. Але життя — це не фізична модель, де можна знехтувати похибками. Моєю похибкою стали почуття, і тепер ціна моєї помилки вимірювалася днями в лікарняних стінах. Я хотів бути поруч кожну секунду, але боявся, що моя присутність лише завадить їй дихати.

Ранок суботи. Я нарешті наважився. Париж ще не встиг прокинутися, коли я вже паркував машину біля госпіталю. Я зайшов у палату.

Адель спала. Світло з вікна м’яко лягало на її обличчя, підкреслюючи розсип веснянок і світлі пасма волосся на подушці. Я підійшов до тумбочки й обережно поставив банку з її улюбленими кавуновими цукерками, яку власноруч перев’язав тонкою стрічкою. Маленький дрібниця, яку я запам’ятав, і точно не збирався ніколи забувати.