26 Розділ

Дівчина скинула дзвінок. Що?! Скнула?! Їй треба написати книгу “Як вибісити людину за три секунди”. Думаю, вона стане бестселером!

Я стояв у порожньому коридорі, тримаючи телефон біля вуха, повністю вибитий з колії. Зайшов назад у кабінет, намагаючись зібрати на обличчі спокій, професійність і стриманість, яку вважали моїм “фірмовим стилем”. Хоча всередині в мене ще досі горіло бажання вбити цю маленьку нахабу, яка вранці щось плела про стосунки, а зараз за десять хвилин встигла вивести мене з рівноваги ще сильніше. І все ж таки, що вчора було? Хто я для неї, і хто вона мені? Зараз мені навіть почало здаватись, що вчорашній вечір це сон і нічого не було, але доказом була моя постраждала гордість, яка нагадувала мені, що я повівся, як останній дурень. 

— Місьє Дарроу, — директор поправив окуляри. — Ви мали представити звіти по фізичному факультету.

— Так, звісно, — я стиснув пальці в замок і почав. — За останній місяць продуктивність студентів зросла на тринадцять відсотків. Нові лабораторні роботи впроваджені. Два кандидати подали заявки на додаткові дослідження. А ще ми отримали погодження на фінансування оновлених стендів. Також…

Телефон завібрував у кишені. Я перепросив і дістав його, навіть не думаючи, як це виглядає.

“Я на роботі вже. Можете не хвилюватись, професоре.”

— Все гаразд, місьє Дарроу? — директор підозріло нахилив голову.

— Так, — я швидко прибрав телефон. — Продовжу. Також наразі ми завершуємо атестацію магістрів. У цьому році рейтинг вищий. І якщо ми збережемо темпи, факультет... — Хоч убий, я не пам’ятаю, що сказав далі. Слова виходили автоматично, наче я читав чужий підручник.

Коли я закінчив, коротко кивнув:

— Якщо питань немає, я би хотів повернутись до роботи.

— Завтра зайдіть до мене зранку. Є інформація по вашій статті.

— Добре, — я кивнув і вийшов.

У коридорі набрав Аделін. Одразу скинула. Я зупинився. Як вона могла? Я натиснув “дзвонити” знову. Скинула. Ще раз. Скинула.

— От дівчисько… — прошипів я, стискаючи зуби. — Звалилася мені на голову і сидить. Як вона сміє не брати, коли я дзвоню? Де її вітри носять?! Це ще хто кого відштовхує, а потім цілує?

Написав: 

“Коли повернешся?”

Тиша. Навіть не доставлено. Прекрасно. Дзвінок на пару пролунав у коридорах. Студенти почали заповнювати аудиторії. Я зібрав обличчя в маску та зайшов до групи, де мав лекцію.

— Добрий день. Сідаємо. Відкрили конспекти.

Поки вони діставали зошити, телефон завібрував. Я глянув — не вона. Перевернув телефон екраном донизу та почав писати на дошці.

— Тема сьогоднішньої лекції: кореляції між змінними та їхній вплив на загальні системи. Простіше кажучи — чому помилка в одній точці може зруйнувати всю конструкцію. Ми поговоримо про залежність одного показника від іншого, коваріантність, і…

Знову вібрація. Я подивився — не вона. Продовжив:

— …і про те, як маленька зміна інколи призводить до хаосу в системі. Це називається…

Вібрація. Я підняв телефон у надії — знову не вона. У мене сіпнулося око. Я глибоко вдихнув і продовжив. Але позаду хтось почав тихо бурмотіти щось товаришу. Потім ще раз. Потім голосніше.

— Ви хочете продовжити? — холодно запитав я, не обертаючись.

— Та ні, ми… просто…

— Тоді тихо.

Вони замовкли рівно на двадцять секунд. Потім один з них знову щось прошепотів і всі тихо засміялися. Ні. Не сьогодні. Не в той день, коли одна маленька кривлянка довела мене до точки кипіння.

— Продовжуйте, — сказав я, не підвищуючи голосу.

Гул прокотився аудиторією.

— Місьє Дарроу… Але…

— Я сказав продовжити. Якщо ні — в коридорі є зручні лавочки. Коли будете готові поводитись як доросла людина — повернетесь.

Студент піднявся, пирхнув і вийшов. Двері грюкнули так, що аж стіна здригнулася. Вібрація. Я навіть не одразу глянув — так боявся знову розчаруватися. Поглянув. Аделін мене вже бісила. Бісила ще з ранку. А зараз — просто вибивала з нормального стану так, ніби я був не викладачем, а якимось підлітком, який чекає повідомлення від дівчини, що робить вигляд, ніби вона зайнята.