26 Розділ

— Ти прийшла в себе? — я миттєво опинився поруч, нависаючи над нею. — Зачекай, я покличу лікаря.

— Касс... — вона схопила мене за руку..

— Так? — я затамував подих.

— Ти такий гарний... — прошепотіла вона, розтягуючи слова. Її погляд блукав по моєму обличчю, не фокусуючись.

Вона почала нести всяку нісенітницю. Наркоз ще міцно тримав її, перемішуючи реальність із галюцинаціями. Я викликав лікаря; він швидко оглянув її, перевірив показники й заспокійливо кивнув. Невдовзі Адель знову поринула в глибокий, тепер уже природний сон.

Я поїхав лише тоді, коли переконався, що вона спить спокійно. Дорога додому здавалася нескінченною. Нічне місто розпливалося в лобовому склі неоновими плямами. Я вів машину на автопілоті, а в голові досі звучало її тихе «Касс».

Увійшовши в порожню квартиру, я першим ділом пішов у ванну. Я зняв сорочку. Тканина полетіла в пральну машину. Повернувшись до дзеркала, я мимоволі торкнувся шрама на плечі — груба, нерівна шкіра, пам'ять про ту саму пожежу. Тоді я врятував її, а тепер сам знову заганяю в лігво смерті.

Я пішов на кухню. Рука звично потягнулася до кавомашини — мені потрібен був цей гіркий смак, щоб прийти до тями. Але щойно я взявся за чашку, в пам'яті виринув її голос: “Не пий стільки кави, Каспіане, ти ж знову не будеш спати”.

Я завмер. Подивився на чорну рідину, а потім одним різким рухом вилив її в раковину. Замість цього налив собі звичайної води. Холодний дотик скла до пальців трохи протверезив.

На годиннику вже була десята вечора. Я сперся рукою на кухонний стіл — на те саме місце, де вчора вона стояла спиною до мене. Квартира здавалася завеликою, занадто холодною без її присутності, без її тихих кроків і безглуздої інформації.

Я зрозумів, що спати не зможу. Кожен раз, коли я заплющував очі, я бачив, як вона осідає біля дошки. Я дістав свій ноутбук, відкрив свою статтю про термодинаміку, але літери не складались в слова, а слова в речення.

Ентропія. Незворотні процеси. Фізика знала все про світ, але вона нічого не могла сказати мені про те, як жити далі, якщо вона вирішить мене послухатися і справді втече.

Ранок зустрів мене сірим паризьким небом і металевим присмаком втоми. Я не спав ні хвилини. О шостій ранку я вже був на ногах, застебнутий на всі ґудзики свіжої сорочки.

В університеті атмосфера була наелектризована. Колеги відводили погляди, а студенти замовкали, коли я проходив повз.

П'ять пар поспіль. Я стояв перед аудиторіями, тримав крейду, листав підручник, показував нові презентації. Я виводив формули, пояснював закони механіки, але в голові пульсувала лише одна картинка: Адель на білому простирадлі. На третій парі я зловив себе на тому, що дивлюся на її порожнє місце на четвертому ряді. Едісон сидів там, похмурий і пригнічений. 

О четвертій годині я увійшов до зали засідань. Масивний дубовий стіл, старі портрети на стінах і п'ять членів ради з обличчями, що не виражали нічого, крім турботи про репутацію закладу. Директор Сорбонни, месьє Ларуш, поправив окуляри й кивнув мені на вільний стілець.

— Професоре Дарроу, ми вдячні, що ви приєдналися. Ваша поведінка вчора була... емоційною, але ми враховуємо критичність ситуації, — почав Ларуш, гортаючи папку з документами.

Я сів, спершись на спинку стільця і склав руки на грудях.

— Мої дії були продиктовані виключно необхідністю надання невідкладної медичної допомоги студентці, — голос звучав рівно, професійно, без жодного натяку на те, що я відчував насправді.

— Звісно. Проте, репутація Університету Сорбонни не терпить публічних скандалів, — подала голос мадам Дюбуа, декан факультету. — Бійка в коридорах, кров, госпіталізація. Це неприпустимо.

— Саме тому, — перебив її директор, — Рада прийняла рішення. Студентки Дора Бланш та Софі Леруа відраховуються негайно. Без права на відновлення. Ми не можемо дозволити подібну деструктивну поведінку в наших стінах. Це загрожує статусу закладу.

Я ледь помітно кивнув. Жодного жалю. Тільки холодне задоволення від того, що сміття вимели.

— А що стосується мадемуазель Мартон? Думаю, що вона не була зачинщиком. Вона постраждала. — запитав я, і серце на мить збилося з ритму.

— Ми ознайомилися з попереднім висновком лікарів, — відповів Ларуш. — Враховуючи складність операції та психологічний стан, їй надається академічна відпустка за станом здоров'я. Лікарняний терміном на два місяці з повним збереженням місця. Вона зможе повернутися до навчання, коли повністю відновиться.

— Це розумне рішення, — сказав я, підводячись. — Якщо це все, я маю повернутися до роботи з документацією.

— Пане Дарроу, — зупинив мене директор біля самих дверей. — Ми сподіваємося, що ваша “опіка” над цією студенткою залишиться в межах професійної етики. Ми не хочемо нових чуток.

Я обернувся, повільно зафіксувавши погляд на директорі. — Моя єдина мета — щоб подібні інциденти не повторювалися в цьому закладі, месьє. Гарного вечора.

Я вийшов, відчуваючи, як за спиною зачинилися важкі двері. Два місяці вона буде на моїй території. Тільки моя.

Я сидів у своєму кабінеті, оточений паперами. Тільки-но я розклав папки на столі, відгороджуючись від всіх, двері без стуку відчинилися. Месьє Ларуш зайшов усередину. Він не сів. Він почав міряти кроками мій кабінет, нервово потираючи підборіддя. Його обличчя, зазвичай маскоподібне й офіційне, зараз видавало неабияку тривогу.