25 Розділ

І двері зачинилися. Я залишився один у холодному коридорі, де пахло хлоркою. Сів на залізне крісло, схилив голову на руки й відчув, як стіни, які я так ретельно будував навколо свого серця, нарешті завалилися. Вони не просто тріснули — вони поховали мене під собою.

Який же я ідіот. Я вибудовував «стійкі системи», а сам не помітив, як найважливіша людина в моєму житті розбивалася на шматки. Це я підставив їй свою холодну спину замість плеча. Це я змусив її битися за свою гідність, коли вона мала просто відчувати себе в безпеці поруч зі мною. Моя холодність не була професіоналізмом. Вона була боягузтвом. Я боявся почуттів, а в результаті мало не вбив її своїм мовчанням.

Час тягнувся, наче в’язка смола. На годиннику була вже шоста вечора. За вікном лікарні стрімко стемніло, і моє відображення у склі здавалося мені чужим.

Нарешті вийшов хірург. 

— Операція пройшла успішно. Стан стабільний. Ми встигли зупинити кровотечу. Зараз вона в палаті, відходить від наркозу.

Мене пустили до неї лише через годину. У палаті було тихо, лише мірне пікання моніторів розривало цю тишу. Аделін здавалася зовсім маленькою і безахисною. Я опустився на стілець біля її ліжка, взяв її руку в свої. Мої пальці тремтіли. Я притиснув її долоню до своїх губ, заплющив очі.

— Пробач мені, — прошепотів я, вкриваючи її пальці короткими, гарячими поцілунками. — Все буде добре. Все буде добре. Я ніколи не піду більше. Жодних стін, жодної фальші. Я ніколи тебе не залишу, обіцяю. Більше ніхто не посміє торкнутися тебе. Тільки живи. 

Двері палати відчинилися і світло з коридору влилося в кімнату. Я очікував лікаря, але на порозі стояв Дев. Його вигляд був захеканим, а в очах читалася суміш паніки та злості.

— Ти що тут робиш? — я підвівся.

— З притулку подзвонили, сказали, що її забрала швидка прямо з коледжу. Я визвався приїхати негайно, — він зробив крок до ліжка, дивлячись на бліду Адель, і його обличчя зблідло майже так само, як її. — Що сталося, Каспіане?

Я відвернувся до вікна. Руки в кишенях штанів стиснулися в кулаки. 

— Не знаю точно... Вона прийшла в аудиторію вже в такому стані: бліда, з розбитою губою, з ранами на шиї. А біля дошки просто втратила свідомість. Лікарі кажуть — внутрішня кровотеча. Її щойно прооперували.

Дев завмер, а потім він повільно перевів погляд на мене. Його голос тремтів від обурення: 

— А що вона, бліда й поранена, робила біля дошки, Каспіане?! Навіщо ти її туди вигнав?

Я заплющив очі. Кожне його слово влучало точно в ціль. 

— Дійсно... ідіот, — видихнув я. Самоповага розсипалася в прах. Я знав, що винен. Я бачив її стан, але моя гордість вимагала тримати дистанцію до останнього.

— Ти зовсім про неї не піклуєшся? — Дев підійшов ближче, майже впритул до мене. — Ти що казав три роки тому, коли ти її забирав? Ти обіцяв, що вона буде в безпеці. Ти нормальний взагалі?

Він штовхнув мене в плече, але я навіть не поворухнувся. Я заслуговував на цей удар.

— Якщо ти не можеш нормально подбати про дівчину, якщо твої кляті принципи важливіші за її життя — краще поступися місцем мені, — процідив він крізь зуби. — Я заберу її. Бо ти її просто знищиш.

Я повільно повернув голову до нього. Дев мимоволі напружився.

— Місцем я не поступлюся, — тихо відповів я. — Я припустився помилки. Страшної помилки. Але ніхто не забере її у мене. Навіть ти. Тоді я її врятував, і зараз продовжу піклувати.

Я знову сів на стілець поруч з Адель і взяв її за руку, демонструючи, що ця територія закрита. Пальці Дева міцно вчепилися в тканину мого піджака.

— Вона все одно хотіла від тебе піти, сам казав. — кинув він мені прямо в обличчя. — Я навіть не уявляю, як вона з тобою живе. Що вона взагалі в тобі знайшла? Оцю крижану брилу замість серця?

Я згадав її слова. Ті, що вона кричала на кухні, коли я, засліплений ревнощами, думав, що вона закохалася в якогось чергового хлопчиська. Вона говорила про мене. Весь цей час це був я.

— Знайшла, — коротко відрізав я, відчуваючи, як усередині закипає щось небезпечне.

— Я можу дати їй усе, — продовжував Дев, і в його голосі з'явилася та сама ніжність, яка призначалася тільки їй. — Розуміння, ласку, справжню любов. Я буду обіймати її, коли їй страшно, а не виганяти до дошки з розбитою губою. А ти? Що можеш дати ти, Каспіане? 

— Любов? — я повільно підвівся, і мій зріст змусив його трохи задерти голову. — Ти заговорив про любов? У тебе кожна друга — «зіронька», Дев. Про яку любов ти зараз розпинаєшся? Ти міняєш жінок як рукавички, а тепер смієш приходити сюди й казати, що ти даси їй стабільність?

Дев підійшов упритул. Між нашими обличчями не залишилося й дециметра. Його дихання було частим, гарячим від злості.

— Принаймні зі мною вона б не опинилася на операційному столі. Ти її душиш, Каспіане. Ти затягуєш її в порожнечу, де немає нічого, крім твого «его». Поступися. Дай їй шанс бути щасливою з кимось живим.

— Стули пельку, — процідив я.

— А то що? — вигукнув він, і в його очах спалахнув виклик. — Знову промовчиш? Знову виставиш свою холодну спину? Ти ж ні на що більше не здатний, професоре! Ти навіть не зміг захистити її в власному університеті! Ти кожного дня бачиш її, і дозволив їй постр…