24 Розділ

***

— Аделін Мартон, до дошки, — мій власний голос здався мені чужим.

Я не дивився на неї, поки вона йшла. Я вів цей спектакль із бездоганною витонченістю, протираючи окуляри й розглядаючи графіки. Але периферійним зором я бачив кожну її зміну в обличчі. Я відчував, як вона «свердлить» мене поглядом, як шукає в моїх очах бодай тінь того чоловіка, який вчора стискав її в обіймах.

Вона хотіла реакції? Хотіла, щоб я зірвався? Ні. Я вибудовував цю стіну роками, і вона не розвалиться лише тому, що мені хочеться притиснути цю дівчину до себе.

Раптом вона завмерла. Я побачив, як вона зблідла — ще дужче, ніж до цього. Її рука судомно стиснула край сведру, а потім вона повільно почала осідати.

— Професоре… — цей хрипкий шепіт вдарив по моїх нервах сильніше за будь-який крик.

Вона сповзла по стіні, втрачаючи свідомість. У ту ж секунду всередині мене все обірвалося. Едісон підхопив її першим. Його руки торкнулися її плечей, і я відчув, як у мені прокинулася звірина лють. Я опинився поруч швидше, ніж він встиг бодай підняти її голову.

— Відійшов. Сідай на місце і залишайся з групою, — відрізав я. Мій голос був настільки тихим і небезпечним, що хлопець буквально заціпенів.

Я вихопив Аделін з його рук. Вона була такою легкою, такою крихкою. Її голова безсило схилилася мені на плече. Ніхто. Не сміє. Її. Чіпати. Едісон спробував щось заперечити, його погляд був сповнений образи й виклику. Ми зіткнулися очима.

— У тебе нема таких здібностей, — процідив я.

— Яких? — перепитав він.

— Вбивати людей поглядом. Сів і мовчиш. Зрозумів? 

Я розвернувся, міцно притискаючи Аделін до грудей. Її шкіра була холодною, а подих — ледь відчутним. Вона була в такому стані через мене. Я вибіг з аудиторії, не звертаючи уваги на шепіт за спиною. Зараз єдине, що мало значення — це дівчина з веснянками в моїх руках, яку я ледь не втратив через власну гордість.

Я ніс її коридорами так, ніби від швидкості моїх кроків залежало, чи продовжуватиметься обертання Землі. У медпункті стара медсестра лише сплеснула руками, але під моїм важким поглядом миттєво взялася до справи.

Коли вона почала огляд, я стояв поруч, стиснувши кулаки так, що нігті впиналися в долоні. 

— Пульс занизький, тиск падає, — пробурмотіла вона, обережно пальпуючи живіт Аделін. — У неї сильна внутрішня напруга м’язів... Це схоже на гострий абдомінальний синдром. Можлива внутрішня кровотеча або розрив кісти через фізичну травму. Що сталося? — Я потиснув плечима. — Їй негайно потрібна госпіталізація та УЗД. Викликайте швидку.

— Я сам її доправлю. Це буде швидше, — відрізав я.

Знову підхопив її на руки і обережно виніс на вулицю. Я обережно всадив її на переднє сидіння своєї машини, пристебнув паском і витиснув газ. Коли я вже був на півшляху до міської лікарні, телефон у кишені вибухнув дзвінком. Директор.

Я натиснув на гучний зв’язок, не відриваючи очей від дороги й не скидаючи швидкості. 

— Слухаю. 

— Ти де?! — закричав він так, що динамік ледь не тріснув. 

— Каспіане, ти зірвав лекцію! Ти виніс студентку на руках перед очима у всієї групи! Ти розумієш, який це скандал? Вернися негайно!

Я глянув на Аделін. Її голова безсило хиталася в такт руху машини. У цей момент мені було абсолютно байдуже на кар’єру, на директора і на всі правила цього світу.

— Вона з моєї групи, я як куратор маю піклуватися про своїх студентів. Аделін в критичному стані, — мій голос був холодним і рівним. — У неї підозра на внутрішню травму. Якщо ви хочете обговорювати мій етичний кодекс, зробимо це пізніше. А зараз я рятую їй життя.

Я кинув слухавку. Зараз я  просто хотів, щоб вона знову розплющила очі й подивилася на мене тим своїм впертим, живим поглядом.

Я летів трасою, обганяючи машини одну за одною, а в голові пульсувала лише одна думка: який же я ідіот. Я завжди пишався своїм інтелектом, своїм вмінням прораховувати наслідки, але зараз я почувався найтупішою людиною у світі.

Я хотів, щоб вона зараз прийшла до тями й почала на мене кричати. Нехай би вона лаялася, звинувачувала мене в усіх гріхах, била своїми маленькими кулаками по моїй грудях — що завгодно, аби тільки вона не була такою нестерпно тихою.

Як я міг бути таким сліпим? Вчора я розвернувся і пішов, бо моя гордість була зачеплена. Я послухався її, коли вона сказала «прощавай», бо хотів здаватися вищим за це. Я грав у благородство, у професіоналізм, у холодну логіку, поки вона розсипалася на частини. Я не обійняв її тоді, коли це було єдиним, що могло врятувати нас.

Я глянув на її блідий профіль. Слід від удару на щоці вже став синім, а подряпини на шиї виглядали жахливо на фоні її порцелянової шкіри. Це я дозволив цьому статися. Це я виставив спину, коли вона потребувала захисту.

«Прощавай», — згадав я власне слово, і воно тепер пекло мені горло, як розпечене вугілля. Яка до біса фізика? Яка ентропія? Я просто наляканий чоловік, який ледь не вбив жінку, яку кохає всім серцем, своєю байдужістю.

Я міцніше стиснув кермо, відчуваючи, як очі пече від прихованої люті на самого себе. Якщо з нею щось станеться... якщо цей «внутрішній розрив» виявиться фатальним — я ніколи собі цього не пробачу. Я занесу себе в її паспорт, я занесу її у своє життя. Тільки б вона дихала.