24 Розділ

Я схилився до її губ, майже торкаючись їх, але зупинився в міліметрі, обпікаючи її своїм переривчастим подихом.

— Якщо це була випадковість, то чому ти зараз не відштовхуєш мене? Чому твої зіниці розширюються так, ніби ти хочеш повторити? — я прошепотів це прямо їй у рот. — Скажи мені в очі, що тобі було байдуже. Ти хочеш брехати собі? Будь ласка. Але я не дам тобі спокою. Я викрию кожне твоє слово, поки ти не визнаєш, що вчора ти відчувала все те саме, що і я.

Моя рука ковзнула під її волосся, міцно стискаючи потилицю, примушуючи її відчути всю мою власницьку лють.

— Ти не підеш до іншого, Адель. Навіть заради вистави. Добре. Давай подивимося, як далеко ти зайдеш, перш ніж знову почнеш відповідати на мої поцілунки.

Я бачив, як її губи здригнулися. Вона намагалася бути сильною, але цей солодкий жах у її погляді видавав її з потрохами. Вона була налякана моєю реакцією, але водночас вона горіла так само, як і я.

— Ще хоч слово про «несерйозно», Мартон. — прохрипів я, притискаючись своїм чолом до її, — Ти — моя. Будь так ласкава, запам’ятай це.

— Я не твоя, Каспіане. Я взагалі нікому не належу, — вона вимовила це чітко, майже холодно, намагаючись відштовхнути мою руку від своєї потилиці.

Я не відпустив. 

— Гаразд, давай і так. Не належиш. Тоді до чого вчора були всі твої слова? Ти ж казала, який я прекрасний, як ти буквально танеш у моїх обіймах. Ти це вигадала, щоб розважитись? — Невже і правда є інший? Вона просто гралась зі мною?

— Я вже казала, — вона вперто відвела очі. — Це просто адреналін. Ситуація була напружена, я не контролювала емоції.

— Насправді ти думала про Едісона? — це питання вирвалося само собою, отруйне й гостре. Я хотів завдати їй болю у відповідь на її байдужість. — Хотіла, щоб на моєму місці був він?

— Не думала я про нього! — Адель нарешті вибухнула, впираючись долонями мені в груди. — Перестань ревнувати, Каспіане!

Я різко відсторонився, розтискаючи руки. Відчуття порожнечі після контакту з її шкірою було майже фізичним. 

— Роби що хочеш, — кинув я, розвертаючись до вікна. Мені треба було бачити щось інше, крім її зухвалого обличчя. — Шукай собі «актора», грай у свої ігри. Мені байдуже.

— Каспіан Дарроу… — раптом почулося за моєю спиною.

Вона засміялася. Це був не той колючий сміх, що раніше, а якийсь дивний, майже істеричний. Я обернувся, нахмурившись. 

— Що смішного?

— Прізвище у тебе смішне, — вона витерла кутиком ока уявну сльозу, хоча я бачив, як тремтять її губи. — Дарроу. Звучить як назва якогось старовинного замку, де тримають ув’язнених.

Я зробив крок до неї, відчуваючи, як гнів перетворюється на щось інше — азартне й небезпечне. 

— Нічого розумнішого не придумала, щоб перевести тему? — я навис над нею, знову змушуючи її вмовкнути. — Глузуй скільки завгодно, Мартон. Але обережніше з жартами. Бо я тобі це прізвище в паспорт занесу — ось тоді разом посміємося.

Адель замовкла на півслові. Її очі розширилися, а зухвалість кудись зникла, лишаючи лише німе запитання. Я бачив, як вона судомно ковтнула повітря.

— Це була погроза чи пропозиція? — ледь чутно запитала вона.

— Вважай це попередженням, — я схилився до її обличчя, насолоджуючись тим, як вона знову починає «танути», попри всі свої слова про адреналін. — Ти можеш бігати від мене по всьому університету, можеш цілувати хоч весь футбольний клуб, але в кінці дня ти все одно повернешся в цю квартиру. До мене.

Я розвернувся і пішов до ванни, кинувши через плече: 

— І не забудь вимкнути плиту, Шоколадко. 

— Що? Повтори! — Я проігнорував. — Що ти сказав? Звідки ти… звідки ти знаєш? — Я закрив двері кімнати. — Дарроу! Я до кого звертаюсь?

Я так і не відповів на це питання, ми поснідали, одягнулись і вийшли з квартири. Дорога в університет була похмура, сірі хмари висіли низько. Я їхав на матовій BMW, думки лише про одну — про неї. Мене дратувало, що я так легко піддаюся.

Пари проходили як завжди. В аудиторіях студенти слухали лекції, хтось засинав, а хтось занадто голосно щось обговорював. Я стояв спиною до всіх, але все одно відчував, що очі Адель на мені навіть здалеку.

Вона сіла ближче до вікна, підперла обличчя руками і весь час щось писала у зошиті. Мої думки розлетілися на шматки. Я не міг сконцентруватися на власній лекції, на розрахунках. Все, що я бачив, — це її. Я кілька разів стискав руки в кулаки під столом, намагаючись не підвестися і не підійти до неї. 

Каспіане, фізика, а не Адель. Пара нарешті закінчилася. Я зберіг спокійний вигляд, як професор, що ніколи не втрачає контролю, і супроводжував її до виходу з аудиторії. Люди розходилися, а ми залишалися майже самі в коридорі.

— Чому ти навав мене Шоколадкою? — запитала вона з явним розратуванням в голосі.

Я зупинився на секунду, роздивляючись її вираз обличчя.
— Йди з моїх очей подалі. На наступну пару захист проекту. Пам’ятаєш, так?

— Я пішла шукати актора. Що б ти обідом подавився.