22 Розділ

Він зробив крок уперед, зупинившись на тій межі, де закінчується особистий простір. 

— Ти нагадуєш мені сестру, але ти взагалі не схожа на неї, — він зробив паузу, ніби підбирав слова, які б не видали його остаточно. — Ти не така як всі. Я не можу по-простому дивитись на тебе.

Він провів рукою по обличчю, зачепивши пальцями розбиту губу, і зморщився від болю. — Ти як аномалія в ідеальній системі, Мартон. Я звик до того, що все піддається розрахункам. Адель, я не можу тебе ігнорувати, як всіх інших. Щоразу, коли ти поруч, мої «ділові стосунки» розсипаються в порох. Я дивлюся на тебе і бачу не просто ученицю чи людину з договору. Я бачу когось, хто змушує мене згадувати речі, які я поклявся забути.

Він підійшов ще ближче, і я відчула запах його гелю для душу.

— Ти змушуєш мене відчувати провину за те, що я хочу тебе захистити, і лють — коли хтось інший намагається це зробити замість мене. Це нелогічно. Це неправильно. Але це те, що відбувається кожного разу, коли я бачу тебе.

Ми помовчали хвилину.

Я вдихнула:
— Я не хочу жити окремо від вас, міс’є Дарроу. Я не зможу жити, якщо когось не буде поруч. Я звикла до вашої присутності і я не зможу витримати самотності. 

Він різко підняв очі на мене.
— Але?

Я відвернулась, відчуваючи, як щоки стають гарячими.

— Адель? — його голос став нижчим. — Я до тебе звертаюсь.

Він нахилився трохи ближче, намагаючись спіймати мій погляд, шукаючи відповідь у моїх зіницях.

— Я не люблю бути в боржниках. Я віддам тобі всі гроші, які ти витратив на мене. 

— То все таки “адреналін”. 

Він опустив голову.

Його вигляд бив болючіше, ніж будь-які слова. Плечі, зазвичай рівні й сильні, злегка звисли. Світло м’яко торкалося його обличчя, підкреслюючи втому під очима. Він стояв нерухомо, але в цій нерухомості було щось жахливо беззахисне.

Широкі долоні стиснулися в кулаки — не від злості, а від болю, який він не вмів тримати інакше. Губи були зімкнуті, кути — опущені. Він дихав повільно, глибоко, наче намагався не зірватися, не сказати зайвого, не виявити себе слабким. Його очі зазвичай холодні, різкі, як лезо зараз були темними, важкими і якимись спустошеними.

— Але ти теж. Хіба не ти перший збудував між нами цю стіну? — я зробила крок вперед, заглядаючи в його очі. — Хіба не ти щоразу відштовхував мене своїм холодом, вдаючи, що я — лише пусте місце? Ти поводився так, ніби все це — наші розмови, дотики, погляди — було несправжнім. Наче я була для тебе просто сусідкою і робітницею.  — прошепотіла я. — Я закохалася у тебе, а ти мені про договір. Кожну хвилину, коли я намагалася знайти в тобі бодай краплю тепла, ти просто йшов. Ти дивився крізь мене, на будь-що, крім мого серця. Я дивилася на нього крізь пелену сліз, і його силует розпливався, стаючи схожим на далеку, недосяжну фантомну тінь. У грудях так сильно стиснуло, що кожен вдих здавався ковтком битого скла.

— Я закохалася у тебе, — мій голос зірвався на ледь чутний шепіт, який, здавалося, оглушив нас обох. — А ти мені про договір. Кожну хвилину, коли я намагалася знайти в тобі бодай краплю тепла, ти просто йшов. Щоразу коли ти дивився крізь мене, моє серце стискалося до болю, весь час я намагалася вигнати тебе зі своїх думок, але ніяк не виходило, бо живу тут з тобою в одному будинку і бачу тебе щодня. Тепер я зрозуміла все остаточно. Це як хвороба, яку неможливо вилікувати — можна лише відрізати, поки вона не вбила тебе зовсім. Краще вирвати цей корінь зараз, з кров’ю і м’ясом, ніж чекати, поки він задушить мене зсередини.

— Ти справді підеш? — його голос прозвучав так дивно, наче він раптом втратив опору.

— Так, — я відвернулася, бо не могла більше бачити його обличчя. Кожна риса його профілю була моїм персональним прокляттям.

— Це кінець? — запитав він, і в цьому питанні було стільки дитячої розгубленості, що я заціпеніла.

Я мовчала. Що можна відповісти на «кінець», коли ти помираєш щосекунди, залишаючись у цій кімнаті? Каспіан підійшов ззаду. Він не питав дозволу — він просто обійняв мене, замикаючи в кільці своїх рук. Мої руки мимоволі потягнулися до його передпліч. Більше всього на світі я хотіла розвернутися і відчути його шкіру, врости в нього, сховатися від цього болю в його силі. Але страх був сильнішим. Я смикнулася, намагаючись вирватися, але він лише міцніше притягнув мене назад, змушуючи відчути кожну лінію його грудей моєю спиною. 

— Не йди, — видихнув він мені в потилицю, і від цього звуку в мене підкосилися коліна.

Його рука повільно піднялася, пальці обережно зібрали моє волосся і перекинули його через плече, навмисно зачіпаючи оголену шкіру шиї. Потім його долоня ковзнула вперед, він м’яко, майже невагомо взяв мене за горло, злегка натиснувши великим пальцем під щелепою. Це не було агресією — це була влада, змішана з відчаєм. Він обережно нахилив мою голову назад, кладучи її собі на плече.

Я бачила його обличчя зовсім близько, відчувала жар, що йшов від його губ. Він не цілував. Чому він не цілує? Це було б простіше. Поцілунком можна було б заглушити цей крик у моїй голові. 

— Аделін, чому ти боїшся? — прошепотів він.

— Я не хочу потім страждати, — мої слова були схожі на стогін. — Це не завершиться нічим добрим. Ти сам прекрасно все знаєш і розумієш.