18 Розділ

Поки вони діставали зошити, телефон завібрував. Я глянув — не вона. Перевернув телефон екраном донизу та почав писати на дошці.

— Тема сьогоднішньої лекції: кореляції між змінними та їхній вплив на загальні системи. Простіше кажучи — чому помилка в одній точці може зруйнувати всю конструкцію. Ми поговоримо про залежність одного показника від іншого, коваріантність, і…

Знову вібрація. Я подивився — не вона. Продовжив:

— …і про те, як маленька зміна інколи призводить до хаосу в системі. Це називається…

Вібрація. Я підняв телефон у надії — знову не вона. У мене сіпнулося око. Я глибоко вдихнув і продовжив. Але позаду хтось почав тихо бурмотіти щось товаришу. Потім ще раз. Потім голосніше.

— Ви хочете продовжити? — холодно запитав я, не обертаючись.

— Та ні, ми… просто…

— Тоді тихо.

Вони замовкли рівно на двадцять секунд. Потім один з них знову щось прошепотів і всі тихо засміялися. Ні. Не сьогодні. Не в той день, коли одна маленька кривлянка довела мене до точки кипіння.

— Продовжуйте, — сказав я, не підвищуючи голосу.

Гул прокотився аудиторією.

— Міс’є Дарроу… Але…

— Я сказав продовжити. Якщо ні — в коридорі є зручні лавочки. Коли будете готові поводитись як доросла людина — повернетесь.

Студент піднявся, пирхнув і вийшов. Двері грюкнули так, що аж стіна здригнулася. Вібрація. Я навіть не одразу глянув — так боявся знову розчаруватися. Поглянув. Аделін мене вже бісила. Бісила ще з ранку. А зараз — просто вибивала з нормального стану так, ніби я був не викладачем, а якимось підлітком, який чекає повідомлення від дівчини, що робить вигляд, ніби вона зайнята.

“Не знаю.”

Все. Мене остаточно прорвало.

— Вирішіть задачу на сторінці… — я махнув рукою, назвав першу-ліпшу. — Маєте десять хвилин.

І, навіть не пояснюючи, вийшов з аудиторії. Двері тихо закрились за мною, а я вже натискав виклик.

Взяла одразу.

— Коли повернешся? — спитав я холодно, не люблю повторювати.

— Не знаю, сказала ж. Пізно. — видала вона.

— Чому?

— Не скажу. Ти знову почнеш злитися.

— Я не буду злитися сильніше, ніж зараз, — прошипів я. — Я злий як чорт. І якщо ти не з’явишся дома до дев’ятої години, я рознесу, блін, весь світ, знайду тебе і, чорт забирай, ти в мене отримаєш за весь день! Дорога Адель, не зли мене.

У слухавці стала тиша. Така, що я раптом усвідомив — мабуть, говорив надто жорстко. Надто.

— Ви… — прошепотіла вона.

— “Ви”? — я стиснув телефон.

— Міс’є Дарроу… я… 

— О котрій будеш вдома? — спитав я, перевіряючи чи зрозуміла вона.

— О дев’ятій. Я зустрінусь з подругою після зміни.

— Добре, — коротко відповів я і скинув.

У неї є подруга? Я зайшов назад в аудиторію прихопивши з собою того студента, що сидів під дверями. Інші сиділи з відкритими підручниками, деякі вже відчайдушно тикали пальцем у формули.

— Професоре… — одна студентка несміливо підняла руку. — Ми не можемо розв’язати задачу. Ви нам цей параграф ще не пояснювали.

Я навіть не перевірив, що їм задав. Боже, який я ідіот.

— Я якраз і перевіряв, чи зможете ви самі дійти до істини. — Без жодного виразу на обличчі я підійшов до столу, узяв журнал. — На вашому факультеті надзвичайно важливо…

Вперше поглянув на групу. Інформатики.

— …вміти йти до мети, — продовжив я рівним тоном, намагаючись щось вигадати, — навіть через обхідні шляхи. Ви могли спробувати розв’язати через…

І я навмисне зробив паузу, сподіваючись, що хтось продовжить. 

— …через метод підстановок, — відповів я сам на своє запитання і відкрив підручник. — Або через аналогію із завданням на попередній сторінці. Або хоча б спробувати розкласти на складові. Інформатик має вміти розв’язати проблему, а не чекати, поки хтось пояснить. У житті це важливо.

На слові “в житті” я сам собі не повірив. У житті важливо не тріпати нерви професору. У житті важливо не ігнорувати його дзвінки. У житті важливо не казати, що зізнання в почуттях і все інше було помилкою. Телефон знову завібрував у кишені. Я проігнорував. 

***

У магазині сьогодні було дивно тихо. Я крутила в руках цінник, та думками постійно поверталась до Каспіана — його голос, його різкість, його тривога. Я намагалася хоч якось зайняти себе: розкладала хлібці, переставляла фрукти, дивилась на годинник кожні три хвилини.

Дзвінок над дверима брязнув. Я підняла голову — Лея. З посмішкою, як завжди, ніби весь світ створений для того, щоб вона сміялась із нього й жила далі.

— Ти чого така кисла? Зіпсували тістечко на обід? — пожартувала вона, ставлячи свій рюкзачок на прилавок.

— Та ні… просто день такий, — я знизала плечима.