13 Розділ

На обличчі професора з'явилася легка, майже непомітна посмішка, яка переросла в тихий сміх.

— Чому ти смієшся? — Дівчина підвищила голос від образи. 

— Ти смішна, Адель, — промовив він, хитаючи головою. Його очі світилися чимось теплим, майже братерським і водночас занадто чоловічим.

Вона розмахнулася і щосили вдарила його в плече. 

— Не смішна я! Не смійся з мене!

— Адель, послухай мене, — він перехопив її руку, зупиняючи черговий удар, і його голос став сухим. — Ми уклали договір. Ми не маємо права втручатися в життя одне одного. У нас суто ділові стосунки. Це логічно, це зрозуміло. Ми це прояснили? А ти не можеш піти. Я не дозволяю.

— Правильно. Ділові стосунки і крапка. — Підтвердила вона. 

— Мені треба їхати, — Каспіан різко підвівся з коліна, відновлюючи свою звичну висоту. 

— Ти знову йдеш? — прошепотіла вона вслід його спині. 

— Коли ти закінчуєш зміну? Я заберу тебе. 

— Не треба. Я сама дістануся, — відрізала вона, відвертаючись до вікна. 

— Гаразд.

— Забороняєш? Я точно піду!

Він розвернувся і зробив кілька кроків до виходу, але раптом зупинився. Мить вагання — і він стрімко повернувся назад.

Каспіан схопив її за руку, різко притягнув її до себе і міцно, майже до болю в ребрах, обійняв за плечі. 

— З розуму мене зводиш, Мартон, — прогарчав він їй у волосся.

Він так само різко відсторонився, не даючи їй оговтатися. Мовчки одягнув рукавиці, натягнув маску байдужості і вийшов на мороз, залишивши по собі лише запах винограду.

— Ненавиджу! — вигукнула вона в порожнечу магазину, і її голос тремтів від люті. — Який же ти… сухий, черствий шматок льоду, Каспіане Дарроу! Козел! Паршивець! Краб недосмажений! 

Вона почала міряти кроками тісний простір за прилавком, розмахуючи руками, ніби він усе ще стояв перед нею.

— «Ділові стосунки»? «Договір»? Він серйозно?! — вона майже перейшла на крик, не зважаючи на те, що її могли почути з вулиці. — Тоді навіщо ти лізеш у моє життя? Навіщо перевіряєш мій графік, навіщо саджаєш мене на цей клятий стілець і обіймаєш, якщо я для тебе просто робоча сила?

Адель схопила ганчірку і з силою кинула її на стіл.

— «З розуму зводиш»… Це ти мене з розуму зводиш! «Не дозволю». Вперед!! Навіщо обійняв? Відповідальність візьмеш? Ну і йди до своєї роботи! Йди до своїх скелетів! — вона вперлася руками в стіл, важко дихаючи. — Я знайду сестру сама. І я з’їду. Я обов’язково з’їду, навіть якщо мені доведеться ночувати прямо тут! Адель різко витерла обличчя тильною стороною долоні. 

І не встигла вона навіть опам’ятатися, як двері знову відчинилися добряче злякавши Аделін. Увійшла дівчина. Висока, тонка, з ідеальною поставою. Волосся темне, трохи хвилясте, довге. Обличчя — ніжне, світле, з великими очима, в яких не було жодної тіні злості чи зверхності. Лише м’якість.

Одягнена вона була стильно: кремовий светр, коричнева коротка спідниця, високі чоботи. Все підібрано так гармонійно, що Адель мимоволі ковтнула. Дівчина підійшла ближче й усміхнулася так тепло, що Адель одразу розслабилася.

— Привіт, поганий день? — запитала вона дуже милим голосом.

— Так… точніше перший день, — тихо відповіла Адель.

— Ох, бідолашка. Перший день завжди найважчий, я пам’ятаю свій — я розплакалася вже через півгодини, — дівчина засміялася так щиро, що хотілося сміятися разом з нею.

— Ти теж тут працюєш? 

— Ага. Я думала, що ніколи не розберуся з касою, — вона заглянула за прилавок. — Але ти справляєшся чудово, магазинчик ще стоїть.

Адель розсміялась.

— Я Лея, — дівчина простягнула руку. — Якщо що, я поруч. Можеш кликати, я підкажу все, що треба. Не бійся ставити питання.

— Аделін, — вона несміливо потиснула її руку.

Лея. Її рука була теплою, м’якою.

— Красиве ім’я, — сказала дівчина. — Тобі тут сподобається. Люди бувають різні, але ми тримаємось разом. Якщо щось піде не так — кажи мені. Добре?

Адель відчула, як щось у грудях дивно стислось. Доброта. Нормальна, людська. Її давно не обіймали теплом у голосі.

— Дякую, Леє…

— Та за що? — дівчина усміхнулася ще ширше. — Хочеш чай після зміни? Я пригощаю.

— Може… — вона хотіла відмовитись, але в останній момент погодилась.

Адель глянула на годинник — без двадцяти шоста. Серце стукнуло сильніше.

— Господи, я запізнююсь, — прошепотіла вона.

— Куди? — Лея нахилила голову, усміхаючись.