13 Розділ

Каспіан навіть не перегорнув сторінку. Він сидів у кріслі, занурений у напівтемряву кімнати, і лише ледь помітний рух вій видавав, що він стежить за кожним її кроком. Адель завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Вона почала повільно розстібати куртку, навмисно ігноруючи його присутність.

— Не твоя справа, — кинула вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Його брова сіпнулася — ледь помітний електричний розряд роздратування. Він нарешті підняв очі, і в них не було нічого від того спокійного хлопця, якого вона знала. Лише крижана пустка.

— Мабуть, не моя, — повторив він.

Адель різко розвернулася. Її обпекла ця його байдужість. 

— О, невже? А чому тоді ти мене поцілував? — випалила вона. Питання зависло в повітрі, важке й недоречне, як камінь, кинутий у дзеркальну гладь води.

Каспіан повільно закрив книгу. Не грюкнув, а саме притиснув обкладинку двома пальцями, демонструючи таку витримку, від якої йшли мурашки по спині. 

— Ти теж мене цілувала, Адель. Не звалюй усю провину на мене. 

— Я спитала перша.

Він зітхнув, важко й роздратовано, підвівся з крісла і зробив крок до неї. Один. Другий. Простір між ними почав стискатися, кисню стало катастрофічно мало. Каспіан схилив голову набік, вдивляючись у її обличчя, ніби бачив її вперше. 

— Хотів зрозуміти, — знущально прошепотів він. — Хотів відчути, чи ти справді така «особлива», як про тебе кажуть.

Адель випустила короткий, колючий сміх. 

— І як? — її очі лихоманково блиснули. — Розчарований?

Його щелепа стиснулася так, що стали видні жовна. Адель пройшла повз нього, зачепивши плечем, але зачепилася за власний гнів. Вона розвернулася, майже втупившись йому в груди. 

— Ти вкрав мій перший поцілунок, Каспіане. Просто взяв і забрав те, що тобі не належало.

У його погляді щось тріснуло. Спокій злетів, оголюючи темне, неконтрольоване полум’я. 

— Вдруге повторюю для особливо обдарованих: це ти вчепилася в мене. Я не збирався про це згадувати, але ти сама витягла цей бруд на світло. Треба було думати мізками, Адель, але я, мабуть, заразився від тебе цією безмозкістю. — Він різко змахнув рукою, ніби відганяв видиму загрозу. — З тобою одні проблеми, Мартон. 

— Ну от, тепер будеш про мене піклуватися… — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. 

— Ти що, захворіла? — він відсахнувся, ніби вона була в лихоманці. — Так, — зухвало посміхнулася вона, ховаючи за сарказмом тремтіння рук. — Твій погляд такий «теплий», що я просто тану.

Каспіан не витримав. Він схопив її обличчя в долоні — грубо, владно, змушуючи дивитися прямо в очі. Його пальці були гарячими. 

— Ти десь головою вдарилася? Це той мудак тебе так обробив? Чи ти просто п’яна? — він майже ричав їй в обличчя. 

— Я не пила! З чого б це?

— Тоді відповідай, з ким ти там обіймалася біля входу?! — вибухнув він, і цей крик видав його з потрохами. Ревнощі вирвалися назовні, як розпечена лава. 

— Яка тобі різниця? 

— Дійсно! Мені не було діла до тебе вчора, і не має бути сьогодні. Тоді чому я, як ідіот, спостерігав з балкона, як цей твій «друг» лапає тебе, а ти стоїш і мурчиш, як задоволена кішка?

— Бо я ціную увагу, якої не отримую тут! 

— Ну то йди назад! Нехай він цілує тебе далі, нехай доводить справу до кінця! — Каспіан зробив ще крок, майже втиснувши її в стіну. Його чоло торкнулося її чола. — Ти зводиш мене з розуму, Адель, я вже казав. — прошепотів він, і цього разу це звучало не як докір, а як зізнання у слабкості. 

— Так і має бути, — видихнула вона йому в губи.

Він стиснув кулаки, намагаючись не торкнутися її сильніше. — Хочеш сказати, це не він тебе так розворушив? Не через нього ти зараз стоїш тут — червона, гаряча, з цими бісовими іскрами в очах? 

— Я така, бо ти мене бісиш до нудоти! 

— Взаємно.

Пауза затягнулася, стаючи нестерпною. Адель відчула, як її опір згасає.

— Ну перестань, Касс… я ж просто…

Він замовк. У його голові щось «клацнуло». Він вирішив припинити цю гру в слова і перейти на її територію — територію страху та інстинктів. Каспіан відсторонився лише на міліметр, а потім повільно, з хижою рішучістю, почав насуватися знову. Адель відступила, поки не вперлася спиною в холодну поверхню шафи.

— Чого ти хочеш? Ти лякаєш мене… — її голос здригнувся.

Він нахилився до її губ. Так близько, що вона відчувала смак його дихання. Він не цілував. Він просто завмер у сантиметрі від її рота, вивчаючи, як розширюються її зіниці, як переривається її подих, як вона мимоволі тягнеться назустріч.

— Бачиш? — хрипко видихнув він їй у самі губи. — Твоє тіло не вміє брехати так вправно, як язик. Припини ламати комедію, Аделін. Ти належиш не йому.

Адель затамувала подих. Його слова про приналежність вдарили сильніше за будь-який ляпас. Вона хотіла щось заперечити, викрутитися, але Каспіан не дав їй і шансу. Його рука, що щойно тримала її обличчя, ковзнула нижче, пальці міцно, майже боляче, стиснулися на її талії, притягуючи ще ближче — так, що між ними не лишилося навіть повітря.