12 Розділ

Каспіан слухав це зі зростаючим роздратуванням, але не встиг він і слова сказати, як до їхнього столика стрімко наблизилася дівчина.        Не сказавши жодного слова, вона схопила склянку з водою, що стояла перед Каспіаном, і одним різким рухом вихлюпнула весь вміст прямо в обличчя Дев’яну.

Вода стікала з його ідеально укладеного волосся на дорогий светр, а Наталі у слухавці все ще щось щебетала про любов. Каспіан навіть не поворухнувся — він лише спокійно спостерігав за цією сценою, внутрішньо відзначаючи, що цей вечір остаточно перестав бути «діловою зустріччю».

Скандал за столиком розгорався з силою лісової пожежі, але Каспіан більше не чув жодного слова. Крики якоїсь Ліз та виправдання Дев’яна стали фоновим шумом, неважливим білим шумом. Він повільно підвівся і підійшов до панорамного вікна, ховаючи руки в кишені штанів.

Його погляд миттєво знайшов ціль. Там, у кафе навпроти, за одним із столиків сиділа Адель. Вона була не одна. Поруч із нею сидів хлопець — судячи з вигляду, один із тих легковажних студентів, яких Каспіан бачив сотнями в коридорах університету. Аделін сміялася. Вона закидала голову назад, і цей щирий, нестримний сміх пронизував Каспіана гостріше за мороз.

Всередині у нього щось болісно здригнулося. Це не був просто гнів — це були темні, первісні ревнощі, що підіймалися з самих глибин його душі. Кожна клітина його тіла напружилася від подразнення. Чому вона сміється з ним? Чому вона не плаче, як півгодини тому в його обіймах? Це роздратування було неконтрольованим, воно руйнувало його виважену логіку, як системний вірус.

— Я, до речі, сьогодні її бачив. У якомусь задрипаному магазинчику, — голос Дев’яна пролунав зовсім поруч. Кузен стояв біля нього, нервово витираючи серветкою мокре волосся.

— І що? — Каспіан навіть не повернув голови, його погляд був прикутий до пари за вікном. 

— Вона все ще працює у тебе? 

— Так. Але хоче піти, — процідив Дарроу. 

— Звільнитися? 

— І просто з квартири. 

— Не сподобалася золота клітка? — Дев’ян усміхнувся краєм губ.

Каспіан різко обернувся, і в його очах спалахнуло щось настільки небезпечне, що кузен мимоволі зробив крок назад. 

— Стеж за словами. Чи тобі не потрібні зуби? Ти ж ще не в тому віці, щоб тобі розжовували їжу? 

— Воу! Спокійніше, брате, — Дев’ян підняв руки в захисному жесті.

Каспіан знову відвернувся до вікна, втупившись у вогні «Білої лілії». 

— Я б з нею замутив, — раптом видав Дев’ян, розглядаючи силует Адель. — Вона якась інша. Не така, як всі. Ще в притулку вона мене зачепила. 

— У тебе скільки дівчат, Дев’яне? — голос Каспіана став небезпечно тихим. — Одна тебе ледь не вбила хвилину тому, поки ти шепотів ніжності іншій. 

— Та то так, на пару вечорів... Ліз чомусь вирішила, що ми в стосунках, хоча я казав — не прив’язуватися. Але Адель... я таки підкочу до неї.

Дев’ян дістав телефон і швидко набрав повідомлення. Каспіан зреагував швидше за блискавку: він вихопив телефон з рук кузена і встиг прочитати текст на екрані, перш ніж той забрав його назад. Атмосфера між ними миттєво розжарилася — вони ледь не зчепилися прямо посеред зали.

— Забудь, — Дев’ян нарешті сховав телефон, бачачи, що Каспіан справді готовий його придушити. — Я нічого не зроблю. Давай краще на трасу, розвієшся. 

— Я сьогодні на мерсі, — буркнув Дарроу, намагаючись втихомирити пульс. 

— О жах! Чому ти завжди на ньому їздиш? У тебе повний гараж тачок. Поїхали до тебе, виберемо щось адекватне для драйву. 

— Забудь. Мені треба додому. 

— Навіщо? — Дев’ян кивнув на вікно. — Адель ще не вдома.

Каспіан глянув на свій годинник. Стрілки невблаганно показували пів на восьму. 

— Ладно. Пару кружків можна.

Вони вийшли з ресторану. Каспіан сів на пасажирське сидіння Porsche кузена, і двигун здригнувся від потужного реву. Вони рушили в бік апартаментів Каспіана, залишаючи позаду світло кафе, де Адель продовжувала сміятися з кимось, хто не був ним.

Вони під’їхали до висотного скляного фасаду. Дев’ян вимкнув двигун і з підозрою глянув на брата.

— Ти досі всім кажеш, що просто «живеш у Дефансі»? 

— Хіба я брешу? — спокійно відповів Каспіан, поправляючи манжет пальта. 

— Не брешеш, а недоговорюєш, бро! Весь цей квартал фактично належить тобі, а ти тримаєш маску звичайного викладача, який рахує копійки до зарплати. Я просто вражений. Чому ти не купаєшся в грошах, як нормальна людина? 

— Щоб, не дай Боже, не стати таким тупим, як ти, — відрізав Каспіан. — Відсутність інтелекту не компенсується кількістю золота на унітазі.

Охорона на в’їзді до підземного паркінгу миттєво витягнулася в струнку. Коли вони зайшли всередину, Дев’ян гучно ляснув у долоні, і датчики руху зреагували — ряди холодних неонових ламп спалахнули, розрізаючи темряву.

— О, я обожнюю цей музей! — вигукнув кузен, розводячи руками.

Паркінг і справді нагадував футуристичну галерею: ідеально відшліфована наливна підлога, в якій віддзеркалювалися хромовані диски та витончені вигини кузовів. Тут стояли шедеври інженерної думки: від агресивного Lamborghini Aventador до стриманого Aston Martin. Але Каспіан пройшов повз них до своєї «робочої конячки» для таких випадків.