11 Розділ

— А можна питання? — Адель спинилася. — А ти чого прийшла так пізно? Уже майже закриття.

— Ходила купити крем і блокнот, — Лея підняла пакет. — А проходячи повз побачила нову дівчину за касою. Думала, не можна просто пройти і не познайомитись. Мені таке не подобається. 

— Дякую… — тихо відповіла Адель.

— Дай свій номер, — сказала Лея і простягнула телефон.
Адель ввела. Та відправила якийсь смайлик. 

— Все, я тебе знайшла. Напиши як дома будеш. — Лея усміхнулася ще раз і легко торкнулася її руки. — Гарної тобі зустрічі. 

— Добре…

Лея вийшла з магазинчику. Аделін видихнула, закрила касу, погасила світло й зачинила двері магазину на ключ. Вулиця зустріла її прохолодою вечора — зимній Париж дихав м’яким холодом та ароматом випічки з сусідніх кав’ярень.

Вона закуталася в шарф і рушила у бік кафе, де чекав Едісон. Кроки були швидкими, але думки — розкиданими. Про роботу. Про Лєю. Про Дарроу.

Вона сама не помітила, як опинилась біля теплих вогнів “Білої лілії”. Кафе було майже порожнім, у вікна лився жовтий світ старих ліхтарів. Едісон уже сидів за столиком біля стіни, з підручником в руках і чашкою кави перед собою. Коли Адель підійшла, він одразу підвівся.

— Ти не запізнилась, — сказав він, усміхаючись. — Я просто прийшов раніше.

Адель зняла шарф, сіла навпроти і відчула запах кориці, який змішувався з ароматом кави.

— То… наш проєкт, — почав він, відкриваючи ноутбук. — Нам треба визначитись із методикою. Я зробив кілька чернеток…

Він говорив, показував формули, креслення, розрахунки. А вона… дивилася на екран, але нічого з того не чула й не бачила. Її думки бігали зовсім не до матеріалу. До дверей аудиторії. До сильних рук. Дівчина намагалась усілякими способами відігнати ці думки.

— Аделін? — Едісон нахилив голову. — Ти взагалі тут?

Вона здригнулась і сіпнулася руками.

— Так! Тобто… ні. Я задумалась.
— Про проєкт?
— Так!
— Ага, — він усміхнувся криво. — Так і повірив.

Дівчина закусила губу.

— Я просто… обіцяю, що зараз зосереджусь.

Едісон м’яко засміявся.

— Добре. Сконцентруйся, будь ласка.

Вони попрацювали ще хвилин двадцять. Адель заспокоїлась, перестала думати про Дарроу. Ну, майже. А коли вони закрили ноутбук, Едісон раптом підняв руку, покликав офіціантку.

— Мені ще кави, будь ласка. — він глянув на Адель запитальним поглядом.

— Ні, дякую.

Коли офіціантка відійшла, він поклав руки на стіл. І погляд його змінився — став серйозним, тихим.

— Слухай… Аделін… я не просто так покликав тебе сюди. Мені треба дещо сказати.

У неї пробіг холодок вздовж хребта. Серце підстрибнуло.

— Що?

— Ти мені подобаєшся.

Це очікуванно і неочікуванно водночас. 

— Едісоне… я… 

— Знаю, це різко. Але я не хочу ходити навколо. Ти мені подобаєшся давно.

Її пальці тремтіли. Добре, що він цього не бачив.

— Ти теж мені подобаєшся, — сказала вона нарешті.
На секунду його обличчя засвітилось.
— Як друг, — додала вона тихо. — І не більше.

Пауза.

— У тебе ж… є дівчина. Хіба ні? — запитала вона, намагаючись врятувати ситуацію хоч якось.

— Нема. Звідки ти взяла?

—Дора з хімічного факультету.

— О, Господи… — він закотив очі. — Вона тобі щось сказала?
Адель кивнула.
— Щоб я до тебе не чіплялась.

Едісон стукнув долонею по столу, роздратовано.

— Ну чудово. Тепер вона вже й погрожує моїм друзям.

— Вибач, Едісоне. Ти гарний друг. І партнер по проєкту. Але…

— Ей, — він усміхнувся сумно, але щиро. — Тоді давай бути друзями, гаразд?

***

Каспіан важко відкинувся на шкіряне сидіння, і салон “Mercedes” запах цитрусу миттєво змішався з свіжим повітрям. Він стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців.

«Дівчата... вічно вони щось навигадують, створять цілий всесвіт із одного погляду, а ти потім маєш розгрібати ці емоційні руїни», — промайнуло в голові. 

Каспіан був людиною слова і чітких кордонів. Каспіан не з тих, хто зажене її у глухий кут або користуватиметься її вразливістю. Він вирішив: ані слова про поцілунок. Ані звуку про те, що сталося в магазині. Він просто викреслить цей епізод, як помилкову змінну в рівнянні, щоб не ставити Адель у незручне становище.

Раптом тишу розірвав різкий дзвінок телефону. Каспіан натиснув кнопку на кермі.

— Алло, — коротко кинув він, і його голос знову став холодним, як лід на лобовому склі. 

— Брате, тебе довго ще чекати? — пролунав у динаміках нетерплячий голос.