9 Розділ

Каспіан не відступив. Навпаки, його рука повільно піднялася і занурилася в моє волосся, закидаючи мою голову трохи назад, щоб я не могла сховати погляд. Він завмер на відстані міліметра від мого обличчя, вивчаючи кожен мій подих. Його великий палець пройшовся по моїй вилиці, спустився до підборіддя і м'яко притиснув нижню губу, змушуючи мене мимоволі її відкрити.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотів, щоб ти нарешті замовкла і перестала сперечатися, — прошепотів він прямо в мої губи, і я відчула, як по спині пробіг електричний розряд.

Він не чекав відповіді. Його губи накрили мої — спочатку обережно, ніби він справді намагався зберегти залишки контролю, але вже за мить цей поцілунок став вимогливим і палким. Усередині все просто вибухнуло: здавалося, що ті самі закони фізики, про які він стільки говорив, щойно розсипалися в попіл. 

Я остаточно зрозуміла: Каспіан Дарроу щойно знищив мій світ. Але мені вперше в житті зовсім не хотілося повертатися до реальності.

***

Наступний ранок видався жахливим. Живіт зводило, кожен крок віддавався тупим болем внизу живота. Я звикла до цього болю, але сьогодні — це був добиваючий удар. Я ледве добралася автобусом, і коли зайшла в аудиторію, хотіла тільки впасти й зникнути. Зранку цей чоловік похав сам. Він уникав мене? Чи я його?

Перша пара. Каспіан Дарроу. Його губи, очі, обличчя. Я згадала вчорашній вечір. О Боже, я з розуму зійшла! З горем навпіл я дісталась парти на четвертому ряді. Впала на стілець і навіть не намагалась сидіти рівно — просто лягла на парту боком, дивилась у вікно й намагалася дихати.

Він один раз покликав мене по імені. Я не зреагувала. Сльози підступили, некеровані. Я ковтала їх, але ті все одно поверталися. Його кроки. Тихі, точні, впевнені. Мені не треба було дивитися — я знала, що він підходить. Його рука лягла мені на плече. Тепла, важка, впевнена.

— Аделін, — повторив він, уже низько, прямо над моєю головою.

Я підвелась, різко, і наші погляди зустрілися. Він нахмурився — справжня розгубленість промайнула в його погляді. Він не розумів. Він не здатен зрозуміти чому я плачу від якогось болю в животі.

Я повільно відвернулася. В аудиторії стало тихо — всі розглядали нас. Мені було байдуже. Я знову лягла на парту, втикаючи у вікно, у світ, який хоч десь виглядав як в казці.

Едісон підсів до мене. Він поклав долоню мені на спину — легку, обережну. Почав погладжувати. Це лише розчавило мене більше. Дзвінок. Я не рухалась. Живіт болів настільки, що я не здатна була піднятися. Я ковтнула таблетку, яку не без труда дістала з рюкзака і запила водою з пляшки, що завжди була при мені.

Каспіан підійшов знову, цього разу ближче.

— Що з вами? — голос сиплий, стриманий. Він відштовхнув Еді. — Можете йти. Я сам розберуся.

Він підвівся і через кілька секунд двері клацнули.
— Аделін? Що сталося?

Я глянула на нього нічого не сказавши, він кліпнув.

— Я не розумію.

— Ти… Я… неважливо. — я підвелась різко. — Відчепись я не в настрої вести з тобою розмову. 

Його тінь змінилась. Очі стали холоднішими.

— Та що не так? 

— Ти мене…— Я озирнулась чи нікого і справді нема. — поцілував. А сьогодні я просто погано себе почуваю. 

— Складно не помітити, Адель. Що з тобою? — Він поклав руку до мого лоба, але я її відсунула торкнувшись його лодоні. 

— У мене місячні, знаєш що це? 

Він зсунув щелепу, руки засунув у кишені — жест, який у нього означав не спокій і кивнув.

Я обійшла його й пішла до дверей, але він наздогнав за лічені секунди. Схопив за руку, різко, гаряче, і притиснув мене спиною до дверей так, що я скрикнула. Потім — клац. Він зачинив двері на замок. Ми залишились удвох. Він нахилився так, що його подих торкнувся мого обличчя. В очах — темний шторм. Розгубленість, нерозуміння, невинність. Все впереміш.

Хтось постукав у двері. Він не відійшов. Навіть не глянув у той бік.

— Відчепись, Дарроу. Не чіпай мене.

— У такому стані ти нікуди не підеш, — низько, хижо. 

— Відчепись… — я повторила.

— Перестань. Як допомогти?

— Ніяк. Просто залиш мене в спокої. — я відчула як біль відходить, стало легше дихати. — Я чекаю!

Він рукою прикрив мені рот — так швидко, що я тільки кліпнула.

— Тс-с…

Моя злість вибухнула — я вкусила його. Сильно. До металевого присмаку. Він різко відступив, але не відпустив. Навпаки — притиснув мене до дверей ще сильніше, так, що моє серце стукалось у груди, як божевільне. Його тіло було так близько, що я відчувала кожен його рух, напругу кожного м’яза.

Між нами загусло повітря. Гаряче. Важке. Небезпечне.