9 Розділ

Автор

Аделін йшла на роботу майже волочачи ноги. Раніше вона була на сьомому небі від щастя, але зараз їй здавалося, що нічого доброго з цього не вийде. В голову навіть почали приходити різні думки про те, щоб не піти нікуди. Просто залишитись працювати у Каспіана, проживати там і далі. 

У магазинчику було тихо, аж занадто. Вона отримала короткий інструктаж, стала за касу — і вже через три хвилини зрозуміла, що нічого не розуміє. Кнопки, чеки, режими, якісь коди товарів… Очі просто бігали по панелі, а мозок відмовлявся з’єднувати хоч щось у логічний ланцюжок. 

— Ем… — вона натиснула щось, і каса пропищала так, ніби її образили. — Ну супер. Чудово. Вбийте мене хтось.

— Не треба, — озвався давно знайомий голос прямо за спиною.

Вона різко обернулася — і мало не ахнула від здивування. Дев’ян стояв поруч, з тою ж легкою усмішкою, яку вона запам’ятала в притулку.

— Деве? — буркнула вона.

— Ти виглядала так, ніби зараз заплачеш. Дозволь допомогти? 

Він нахилився ближче і світлі пасма волосся впали на лоба. Чоловік натиснув кілька кнопок, і каса видала нормальний звук, не крик душі. 

— Ось. Тепер все працює.

— Я ж так і робила…

— Ні, ти не так робила. Але це секрет, — він підморгнув.

Вона знехотя всміхнулася. 

— Як твоє життя, Аделін? — Просто спитав Дев. 

— Все прекрасно, місь’є. 

— О ні! Не називай мене так. Я відчуваю себе дідусем. 

— Я не можу звати вас простіше, ми не в таких відносинах, тим паче ви спадкоємець величезної кампанії. 

— Я не єдиний спадкоємець. Це ще треба позмагатись за місце.

— У вас є брат? — здивувалась дівчина. 

— Так, а ти не знала? Саме мій брат і…

У Аделін задзвенів телефон. Вона вибачилась, взяла слухавку і відійшла від каси. Дзвінок відволік від розмови з волонтером притулку і коли вона повернулась, його вже не було. На столику були гроші і маленький папірець. 

“Дякую за воду. На решту купи собі улюблених цукерок з кавуном. Напиши мені…” далі був написаний ряд цифр, як Адель набрала у телефоні і відправила смайлик. 

Зайшов клієнт змусивши дівчину відкласти гаджет. Двері закрилися за людиною і Адель залишилася наодинці з своїми думками. Вона сперлася на прилавок, дивлячись у вікно. Він сьогодні обійняв її. Вона ще не встигла відійти від вчорашнього. Вона досі відчувала його руку у себе на голові, навіть думати про це було заборонено.

Може, це щось значило? Може він закохався? Дійсно, який чоловік не закохається у дівчину, що бачить кожного дня у себе вдома. Дівчини в Каспіана точно не було. Аделін ніколи не бачила Каспіана з жінками. 

Блондинка закрила очі. Як вона ще вплуталася в любовний трикунтик? Як тепер довести? Навіщо погодилася грати в такі ігри? Навіщо дозволила сьогодні обіймати так, що в неї зникла воля рухатися? Це було небезпечно. Просто дурість. І повна катастрофа.

Багато блогерів зараз підходять до людини і кажуть про челедж, повторити фото. Точно! Вона зробить так само. Не треба ж цілуватись. Просто можна зробити одне фото і все. В її очах промайнув блиск, той самий, який завжди з’являвся, коли хтось казав їй “ти не зможеш”.

— Зумію, — прошепотіла вона сама до себе, відкриваючи зміну в касі. — Я ж Аделін Мартон. 

Я доведу їм. Я доведу їм, що я не винна. На роботі Адель провела вже третю годину, і голова йшла обертом. Не від втоми, а від перенавантаження емоцій. Магазин був невеликий, але людей вистачало. Сканер пищав, каса інколи упиралася, але нова робітниця вперто трималася.

Адель звикала. Як і завжди. Смітники біля входу вже хтось вивіз, кава на апараті закінчилася, і вона бігала між покупцями та стелажами, намагаючись навести порядок. Пальці вже трохи нили від постійного клацання по екрану каси, але йти додому ще було далеко.

Під кінець зміни дзвіночок на дверях пролунав тихо — так, що вона навіть не одразу подивилася вбік. Побачила — і ледь не вдавилася повітрям.

Дарроу.

Він стояв біля стелажу, переглядав якісь продукти, і виглядав так, ніби це самий нормальний день у його житті. Як завжди — холодний, рівний, трохи нахмурений, неначе все довкола його дратує.

Адель миттєво нахилилася над касою, насунула кепку, що лежала поруч, і злегка прикрила обличчя волоссям. Боже. Лише цього не вистачало. Тільки б не підійшов. Тільки б не впізнав…

Вона включила сканер, ніби зайнята до неможливості. Серце билося так, що здавалося — зараз вирветься з грудей і вискочить на прилавок.

Він підійшов. Поклав продукти. Хліб, молоко, кавунові цукерки. Адель пробила покупки мовчки, швидко, не піднімаючи очей. Але в неочікуванний момент він торкнувся її руки. 

— Цей шрам… — Він спробував зазирнути під кепку, але Адель відвернула голову і вирвала руку. — Перепрошую, ви нагадали мені мою подругу. Дякую, — сказав він коротко.

Його голос пройшовся по спині холодною хвилею. Вона лише кивнула. Він узяв пакет і пішов до виходу. Він пішов, навіть не озирнувшись. Двері зачинилися, відрізаючи його силует, і в магазині запала мертва тиша. Адель повільно зняла кепку, і різке світло ламп вихопило її очі, у яких уже стояли сльози. Крізь їхню пелену вона дивилася на широку спину Каспіана, що віддалялася.