8 Розділ

Повертатися додому зовсім не хотілося, але я змусила себе йти, якщо це взагалі можна було назвати «домом». На порозі квартири я раптом стикнулася з Каспіаном. Він зупинився так близько, що я відчула його тепло. Його руки опинилися поруч, і я різко зупинилася. Його очі — холодні, але глибокі — дивилися прямо на мене, а легкий запах солодкого винограду змішувався з зимовим повітрям, що принеслося крізь двері.

— Вивчи матеріал на завтра, я обов’язково спитаю. Потрібно готуватися до заліку, інакше потім по ночах спати не будеш.

Він повернувся і пішов, залишивши мене стояти на порозі, трохи розгубленою. Я огризнулася у відповідь і пішла до своєї кімнати. Та усвідомила одне: щоб не втратити стипендію, я маю добре вчитися. А точніше — підтримувати цю позицію, триматися на рівні. Це моя мета. Я обов’язково знайду сестру!

Я сиділа на підлозі за журнальним столиком, як завжди люблю робити, розклавши конспект перед собою. Він же розташувався на дивані, схрестивши руки, зосереджено читаючи якусь товсту книгу. Тінь від його голови падала на мої записи, я зітхнула.

— Едісон… про що ж він взагалі сьогодні говорив? — спитала я у повітря, намагаючись зрозуміти його конспект, який він мені скинув.

Каспіан поглянув на мене, підняв брову і повільно закрив книгу.

— Ти пропустила лекцію? — холодно, але з легкою ноткою насмішки.

— А то ти не помітив, — огризнулася я. Він злегка посміхнувся. — О, тобі треба трохи більше уважності. Або більше кави. 

— Хочеш, щоб я розповів?

— Може, краще просто відповісти на мої запитання, а не лекції читати тут з піднятими бровами, — кинула я, але сама ледве стримала усмішку.

— Добре, добре, — зітхнув він і підсів до столика. — Лекція була про опір матеріалів, закон Ома для складних ланцюгів, і трохи електромагнітних коливань. Звучить нудно?

— Звичайно, — промовила я, підкреслюючи слово.

— О, це вже неповага, — буркнув він, підводячи голову і кидаючи на мене пильний погляд.

Я лише знизала плечима. Його холод, його строгість і водночас маленькі підколи — все це знову і знову зводило мене з розуму. Я зітхнула, дивлячись на конспект, і вже майже забула про його присутність. Та він знову заговорив:

— Добре, почнемо з закону Ома для складних ланцюгів.

— Слухай, — перебила я, піднімаючи голову, — ти можеш пояснити мені так, щоб я реально зрозуміла, а не просто цитувала формули?

Він нахилився ближче, і я зазирнула в його зелений океан. Гострий ніс. Гарна форма губ, він говорив, рухав ними, але чомусь я чула шум. 

— Добре. Послухай уважно. Коли резистори з’єднані послідовно, загальний опір — це сума всіх резисторів. Коли паралельно — треба врахувати формулу…

У нього маленька ранка на губах, напевно тріснула на морозі. В Каспіана є звичка облизувати губи, коли він говорить по телефону. Я це неодноразово помічала, коли в голову не лізли думки, а він сидів навпроти мене і ставав об’єктом моїх очей. 

Він повернув голову до мене і подивився на мене. Не знаю, або в очі, або в душу. Я не відразу відірвала погляду від губ. Він ковтнув і його кадик здригнувся. 

— Куди дивишся?

— Сюди. — Я торкнулась пальцем його губ. — Чому у тебе ранка?

Він не ворухнувся, лише дивився на мене — так пильно, ніби намагався вивчити саму мою душу. Я застигла, не в силах відійти, мої пальці все ще торкалися його губ, відчуваючи їхнє тепло й ледь помітне тремтіння.

Раптом Каспіан повільно, майже невагомо, подався вперед. Він не відсторонив мою руку. Навпаки — він м'яко перехопив мій зап'ясток, але не для того, щоб прибрати його. Його гарячий подих обпік мої пальці, а потім я відчула, як він ледь торкнувся моєї долоні губами, прямо там, де пульсувала вена.

— Це просто ранка, Аделін, — прошепотів він, і я відчула вібрацію його голосу шкірою. — А от те, що ти робиш зараз... це значно небезпечніше за будь-яку рану.

Він не відпускав мою руку.

— Якщо ти зараз же не прибереш руку, — його голос став нижчим, з хрипкою ноткою, від якої мої коліна зрадницько затремтіли, — я забуду, що я твій викладач. І тоді ніякі правила фізики нас уже не врятують.

Я хотіла висмикнути руку, але він не дав — міцно притягнув її назад, змушуючи мене майже впритул зіткнутися з ним.

— Ти тримаєш мене, як мені тоді прибрати руку? — видихнула я, відчуваючи, як повітря в легенях стає замало.

— Це не мої проблеми, — відрізав він.

Я стиснула його руку у відповідь і нарешті опустила її. Це точно було не моїми силами — він просто піддався мені, дозволив.