7 Розділ

Я лише знизала плечима. Його холод, його строгість і водночас маленькі підколи — все це знову і знову зводило мене з розуму. Я зітхнула, дивлячись на конспект, і вже майже забула про його присутність. Та він знову заговорив:

— Добре, почнемо з закону Ома для складних ланцюгів.

— Слухай, — перебила я, піднімаючи голову, — ти можеш пояснити мені так, щоб я реально зрозуміла, а не просто цитувала формули?

Він нахилився ближче, і я зазирнула в його зелений океан. Гострий ніс. Гарна форма губ, він говорив, рухав ними, але чомусь я чула шум. 

— Добре. Послухай уважно. Коли резистори з’єднані послідовно, загальний опір — це сума всіх резисторів. Коли паралельно — треба врахувати формулу…

У нього маленька ранка на губах, напевно тріснула на морозі. В Каспіана є звичка облизувати губи, коли він говорить по телефону. Я це неодноразово помічала, коли в голову не лізли думки, а він сидів навпроти мене і ставав об’єктом моїх очей. 

Він повернув голову до мене і подивився на мене. Не знаю, або в очі, або в душу. Я не відразу відірвала погляду від губ. Він ковтнув і його кадик здригнувся. 

— Куди дивишся?

— Сюди. — Я торкнулась пальцем його губ. — Чому у тебе ранка?

Він не ворухнувся, лише дивився на мене — так пильно, ніби намагався вивчити саму мою душу. Я застигла, не в силах відійти, мої пальці все ще торкалися його губ, відчуваючи їхнє тепло й ледь помітне тремтіння.

Раптом Каспіан повільно, майже невагомо, подався вперед. Він не відсторонив мою руку. Навпаки — він м'яко перехопив мій зап'ясток, але не для того, щоб прибрати його. Його гарячий подих обпік мої пальці, а потім я відчула, як він ледь торкнувся моєї долоні губами, прямо там, де пульсувала вена.

— Це просто ранка, Аделін, — прошепотів він, і я відчула вібрацію його голосу шкірою. — А от те, що ти робиш зараз... це значно небезпечніше за будь-яку рану.

Він не відпускав мою руку.

— Якщо ти зараз же не прибереш руку, — його голос став нижчим, з хрипкою ноткою, від якої мої коліна зрадницько затремтіли, — я забуду, що я твій викладач. І тоді ніякі правила фізики нас уже не врятують.

Я хотіла висмикнути руку, але він не дав — міцно притягнув її назад, змушуючи мене майже впритул зіткнутися з ним.

— Ти тримаєш мене, як мені тоді прибрати руку? — видихнула я, відчуваючи, як повітря в легенях стає замало.

— Це не мої проблеми, — відрізав він.

Я стиснула його руку у відповідь і нарешті опустила її. Це точно було не моїми силами — він просто піддався мені, дозволив.

Каспіан не відступив. Навпаки, його рука повільно піднялася і занурилася в моє волосся, закидаючи мою голову трохи назад, щоб я не могла сховати погляд. Він завмер на відстані міліметра від мого обличчя, вивчаючи кожен мій подих. Його великий палець пройшовся по моїй вилиці, спустився до підборіддя і м'яко притиснув нижню губу, змушуючи мене мимоволі її відкрити.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотів, щоб ти нарешті замовкла і перестала сперечатися, — прошепотів він прямо в мої губи, і я відчула, як по спині пробіг електричний розряд.

Він не чекав відповіді. Його губи накрили мої — спочатку обережно, ніби він справді намагався зберегти залишки контролю, але вже за мить цей поцілунок став вимогливим і палким. Усередині все просто вибухнуло: здавалося, що ті самі закони фізики, про які він стільки говорив, щойно розсипалися в попіл. 

Я остаточно зрозуміла: Каспіан Дарроу щойно знищив мій світ. Але мені вперше в житті зовсім не хотілося повертатися до реальності.

***

Наступний ранок видався жахливим. Живіт зводило, кожен крок віддавався тупим болем внизу живота. Я звикла до цього болю, але сьогодні — це був добиваючий удар. Я ледве добралася автобусом, і коли зайшла в аудиторію, хотіла тільки впасти й зникнути. Зранку цей чоловік похав сам. Він уникав мене? Чи я його?

Перша пара. Каспіан Дарроу. Його губи, очі, обличчя. Я згадала вчорашній вечір. О Боже, я з розуму зійшла! З горем навпіл я дісталась парти на четвертому ряді. Впала на стілець і навіть не намагалась сидіти рівно — просто лягла на парту боком, дивилась у вікно й намагалася дихати.

Він один раз покликав мене по імені. Я не зреагувала. Сльози підступили, некеровані. Я ковтала їх, але ті все одно поверталися. Його кроки. Тихі, точні, впевнені. Мені не треба було дивитися — я знала, що він підходить. Його рука лягла мені на плече. Тепла, важка, впевнена.

— Аделін, — повторив він, уже низько, прямо над моєю головою.

Я підвелась, різко, і наші погляди зустрілися. Він нахмурився — справжня розгубленість промайнула в його погляді. Він не розумів. Він не здатен зрозуміти чому я плачу від якогось болю в животі.

Я повільно відвернулася. В аудиторії стало тихо — всі розглядали нас. Мені було байдуже. Я знову лягла на парту, втикаючи у вікно, у світ, який хоч десь виглядав як в казці.

Едісон підсів до мене. Він поклав долоню мені на спину — легку, обережну. Почав погладжувати. Це лише розчавило мене більше. Дзвінок. Я не рухалась. Живіт болів настільки, що я не здатна була піднятися. Я ковтнула таблетку, яку не без труда дістала з рюкзака і запила водою з пляшки, що завжди була при мені.